— Давно тренуєшся? — запитав Елек, настроюючись на ділову розмову.
— Кілька днів. — Елечка рвучко обернулась, відгадавши хід його думок. — Не хвилюйся. Я із спортивним ухилом.
— Від Громова, чи що, втекла? — пожартував робот.
— Помилки минулого виключені, — миттю зреагувала спортсменка. — Хіба я — ти?
Навіть при шаленій швидкості вона спробувала на ходу суто по-дівчачому стенути плечима й трохи збилася з ритму, але відразу ж виправилась і вихопилася вперед.
— Ти — це не я, — погодився Елек і спитав найголовніше: — Тобі відома твоя мета?
— Я так само, як і ти, вивчатиму людину. — Вона повернула голову, уважно глянула в Елекові очі. — Це і є моя мета.
— Обережно, Елю! — застеріг Елек, помітивши, що навпроти мчить важкий грузовик.
— Бачу, — озвалася дівчинка, закарбувавши у своїй свідомості розширені очі водія грузовика. — Я все бачу, відчуваю, але не все знаю...
Сумний тон її голосу не пасував до рішучих рухів. Електроник добре розумів супутницю.
— Не знаєш, з чого почати? — запитав він.
— Не знаю. — Еля зітхнула. — Ти мені допоможеш?
— Спробую, — відповів він і гукнув: — Гей, куди ти?
Одержавши ствердну відповідь, дівчинка-робот увімкнула граничну швидкість. Електроник не захотів від неї відставати. Ніщо не перешкоджало рухові найпрудкіших у світі бігунів. Вони здавалися самі собі дужими, спритними, невловимими. Вони не підозрівали, що за ними стежать десятки уважних очей і приладів.
Ще в місті комп'ютер автоінспекції за швидкістю бігу визначив, що так рухатися можуть тільки роботи. Зіставивши моментальні фотознімки змазаних силуетів, комп'ютер дав обриси двох фігур підлітків. І от від поста до поста на заміському шосе полетіло по радіо: "Увага, рухаються роботи... Подбати про безпеку людей і роботів! Швидкість понад триста кілометрів на годину..." Хтось із міліціонерів згадав героя телефільму на ймення Злектроник, назвав у рапорті по рації роботів Елеками, і його колеги охоче підхопили жартівливе прізвисько порушників. "Увага, Елеки!" — лунало тепер в ефірі. І це попередження було дуже близьке до істини.
Кожний постовий розумів, що при такій швидкості роботів немає змоги ні наздогнати, ні зупинити їх, ні тим більше поговорити з ними. І кожний по можливості звільняв від зайвого транспорту свою ділянку шляху, вмикаючи на в'їздах червоні сигнали. Бігуни збивали з пантелику навіть досвідчених інспекторів. Думка про штраф за перевищення швидкості виникла в декого з них суто автоматично, але не було у правилах такого заборонного для роботів параграфа. А Елеків — фіть! — і сліду нема! Шукай вітру в полі.
Давно закінчилися густі ліси з галявами, яри й круглі гайки на схилах, стрімкі спуски й підйоми. Дорога була рівною, простилалися до обрію зелені поля. На покажчиках миготіли незнайомі для Електроника назви населених пунктів, поки він не впізнав одну з них: "Білозерськ — 300 км".
— Ого, — сказав ледь чутно Електроник, — з такими темпами за годину ми будемо біля моря.
— Хочу до моря. — Елечка його почула. — Що таке море?
Електроникові подобалося розмовляти на граничній швидкості. Вони нітрохи не втомились і могли бігти далі безконечно довго, могли добігти аж до моря, і це було спокусливо, тим більше, що й сам Елек ніколи не бачив справжнього моря. Але треба було повертатися.
— Пора, — сказав Елек.
— Навіщо? — озвалася вона. Він глянув на неї, нагадав:
— Ти хотіла починати...
І дівчинка моментально повернула назад. На зворотному шляху він розповідав їй про море, про сушу, про атмосферу. І про людину.
— Тобі добре, — сказала Еля. — У тебе є друг.
— Ти про Сергія? — запитав Ел.
— Так. А в мене немає ніякого Сироїжкіна.
Ел на мить задумався.
— Подружися з будь-якою дівчинкою.
— З будь-якою? З якою? — Еля згадала дівчат, з котрими грала на спортмайданчику. — Я не знаю, як її вибрати, — пояснила вона. — Всі вони хороші.
— Знаєш, — сказав він рішуче. — Бери всіх. Бери від кожної найкраще. І синтезуй.
— Спасибі, — подякувала вона й, вийнявши з кишені дзеркальце, заглянула в нього, поправила зачіску
Елека розсмішив цей жест: ну й дівча, навіть на дистанції не забуває про зовнішність!
Він усміхнувся.
А Елечкині очі, як і раніше, були серйозні.
Спортсмени бігли до міста, й по радіозв'язку летіла команда: "Увага! Елеки повертаються!.."
Вони застали всю компанію на шкільному спортмайданчику.
Рессі підстеріг бігунів на вулиці й привів до місця збору. Елечка відразу впізнала знаменитих восьмикласників, які допомогли Електроникові розв'язати його надзадачу: стати тим, ким він тепер був.
Елечкині очі вмить закарбували збудженого кирпатого Сироїжкіна, очкастого Професора, незграбного Гусєва з м'ячем, незворушного Віктора Смирнова, струнку Майю. На Майю спортсменка глянула двічі. Майка це зразу помітила, делікатно пирхнула. Вона не знала, що чуткий слух незнайомки вловив її "пирх".
— Знайомтеся, — сказав Елек приятелям. — Це Електроничка.
На неї кидали здивовані погляди — та й годі. Ніхто не простягнув руку.
— Ми давно чекаємо тебе, Еле! — нетерпляче заявив Сергій. — Де ти був?
Елечці видався його тон погрозливим, і вона мимовільно ступила вперед, загородила собою товариша
— Це мій друг, — повідомив Елек. — Звати її Еля. У неї дуже важлива мета.
— Привіт! — кивнув Сергій і взяв під лікоть Електроника. — Ти повинен мені допомогти.
Усі інші повторили:
— Привіт...
— Привіт, Елко! — вигукнув голосніше за всіх Макар Гусєв. — Ти з якої школи?
— Я?.. Я не із школи, — відповіла спокійно Електроничка. — Я — нова модель...
Хтось за спиною Елі реготнув. А Професор демонстративно смикнув плечем:
— Навколо самі моделі. І всі — Елеки.
— А чому в Електроника не може бути нового друга? — голосно запитала Майя Свєтлова.
Вона простягнула Електроничці руку, посадила на лавку поряд із собою.
— Чому не може? Може! — погодився Сергій і підвів Електроника до баскетбольного майданчика. — Ми тебе чекали півдня.
Поки Елек розважався швидкісним бігом, восьмий "Б" прийняв рішення їхати в табір праці й відпочинку, якому присвоєно нову назву — "Електроник". А раз їдеш в "Електроник", то не пасуй, придумай заздалегідь собі справу
— Дивись! — сказав Сергій Елекові.