Міністр швидко передивився аркуші зі шкільних зошитів, і очі його примружилися.
— Як ви це оцінюєте, Василю Івановичу? — запитав він інспектора.
— Як метод Електроника! — висловився з місця інспектор середніх класів, спостерігаючи енергійні кивки інспектора молодших класів. — Діти називають саме його як приклад для наслідування.
Дехто приготувався записувати.
— Це ще один метод? — втрутився в розмову заступник міністра, якому стисло пояснили про Електроника. — На моїй пам'яті були всілякі експерименти... Може, досить, товариші?
Георгій Петрович підвівся з місця голови, обійшов Т-подібний стіл засідання, зупинився за спиною заступника.
— Ви маєте рацію, Серафиме Васильовичу, — промовив він. — Робити експеримент безконтрольним ми не маємо права. Але й проходити мимо того нового, що підказує життя, не можемо...
Знову авторучки потяглися до блокнотів і застигли. Міністр мовчав, відшукуючи очима потрібну людину.
— Гелю Івановичу, якими ще геніальними, а точніше кажучи, людськими властивостями володіє Електроник?
Тільки зараз багато хто впізнав знаменитого Громова — авторитетного фахівця із сучасної педагогічної науки. Був він високий, ставний, спокійний. Та коли міністр відрекомендував його зборам, Громов по-хлопчачому почервонів, фальцетом відповів:
— Відверто кажучи, більш ніяких!.. Поки що ніяких, — виправився професор.
— Що ж тут вивчати... — пробурмотів неголосно заступник міністра, але його почули всі.
— Мушу вас розчарувати, товариші, — продовжував спокійно Громов. — Процент успішності може знизитися, коли діти забудуть про Електроника й перестануть його наслідувати. Та він і створений не як кіногерой, — він розв'язує іншу важливу задачу...
— Яку? — запитали зразу кілька голосів.
— Пробачте, може, це звучить надто загально чи з житейського погляду наївно. — Громов оглянув присутніх. — Але для науки надзвичайно важливо. Робот прагне стати людиною. Справжньою людиною у всіх її проявах. Простіше кажучи, він вчиться у дітей, а діти в нього.
Якусь хвилину в залі панувала тиша: кожен обмірковував таку просту, доступну для будь-кого з них і таку близьку й водночас далеку для робота мету...
— А ми хіба зібралися тут заради оцінок? — спитав присутніх Георгій Петрович. — Сподіваюсь, ніхто так не вважає? Серафиме Васильовичу, — звернувся він до заступника, — скажіть, будь ласка: ви знаєте, що значить — справжня людина?
— Нібито знаю... — Заступник міністра стенув плечима.
Учасники наради обмінювалися короткими репліками: що далі, до чого веде міністр?
А той сів на чільному місці стола, постукав авторучкою по дерев'яній стільниці й метнув лукавий погляд у бік Громова.
— А я, уявіть собі, так до кінця й не знаю!.. —Міністр несподівано усміхнувся. — І хотів би уточнити для себе це важливе визначення.
Усі здивовано втупилися в нього. А він натиснув на кнопку дзвінка, викликав секретарку, запитав:
— Товариші, хто питиме чай?.. — І, побачивши, як усі зраділи, сказав: — Зіночко, чаю всім!
Коли принесли чай, Георгій Петрович уже по-діловому, по-міністерському вів далі:
— Отже, прошу висловлюватися: що означає, на вашу думку, бути людиною?
Вони простували дворами — Електроник та Сироїжкін, і тепер, у яскравому сонячному світлі, друзів упізнавали всі зустрічні. Строкатий шлейф уболівальників тягнувся за ними.
"Ось вони!" — чулися вигуки. "Хто?" — "Як хто? Прокинься! Елек і Серьога!.." — "Живі?" — "Справжні!.." — "А це — невже Рессі?.." — "А який же ще пес так запросто літає!!!"
Чорний тер'єр біг попереду і раз у раз підстрибував на місці, розпускав крила, шугав над дахами, видивляючись щось своє, викликаючи захоплення в дітей.
Дорогою Сергій та Елек потиснули безліч рук, дали десятки автографів, обмінялися на ходу думками про фантастику, спорт, навчання, одержали запрошення в гості, на шкільні вечори й клубні спектаклі. Якийсь шибеник Валерка довго кружляв біля них на велосипеді й заявляв, що він поборе свого суперника Калабашника. Кілька власників собак приєдналися до процесії, але змушені були відстати через страшенний гамір і збудження, своїх вихованців. А один малюк довго плутався під ногами Електроника, намагаючись вимовити незвичайну для нього, майже нескінченну фразу: "Я став дис-цип-лі-но-ва-ним..."
Ніхто не розумів, що шукають знаменитості на спортивних майданчиках, чого Електроник так уважно вдивляється в обличчя саме дівчаток, майже гіпнотизуючи деяких з них. Усі вирішили, що це нова, таємнича гра. Ніхто не знав, що вони шукають і не можуть знайти дівчинку з очима, які не сміються, ту саму, котрої поки що не знайшов Рессі.
Елек відповів на всі запитання і заклики своїх кореспондентів, проте йому не давав спокою найперший лист. Дівчатка, на яких звертав увагу Електроник, усміхалися, реготали, щось кричали, махали у відповідь, і не було серед них людини з очима, які не сміються. Елек став уже сумніватися: може, така дівчинка й не існує?.. Та підпис під листом був справжній, бракувало тільки зворотної адреси. Нехай людина без усмішки — одна в усьому світі, одна серед всього людства, однаково вона потребує допомоги. Електроник твердо знав, що не припинить пошуків.
Елек і Сергій обійшли добрий десяток майданчиків, кілька стадіонів. У всіх дівчаток були жваві, ясні, усмішливі очі. Вони вирішили вже повернутися до школи, де на них чекав Таратар, але тут їхню увагу привернула дорожня пригода.
Біля скверу на узбіччі лежав перевернутий мотоцикл з коляскою. Кермо було химерно зігнуте. Зібрався невеликий гурт цікавих. Приїхали машина "швидкої допомоги" й міліцейський наряд. З'ясувалося, що мотоцикліст, раптово вилетівши із-за повороту, наскочив на школярку й, різко вивернувши кермо, врізався у стовбур дерева. Так стверджували кілька чоловік. Проте незвичайність історії полягала в тому, що ні потерпілої, ні винуватця аварії на місці не виявилося. Свідки були спантеличені, нічого до ладу пояснити не могли.
— Ось він! — сказав, придивившись, Електроник і показав на могутню стару тополю.
Серед яскравої зелені, метрів за п'ять від землі, в розвилині двох стовбурів застряло щось схоже на безформний лантух.
Два міліціонери попрямували до тополі.