Очевидно, їй було наказано все це зараз же сказати хворому, щоб заспокоїти його.
Петро помовчав і з зусиллям сказав:
— Скажіть, будь-ласка... У містера Стовера є яка-небудь родичка, що зветься... Мабель?
^.як^кє" аяк^кє. є. Місіс Стовер-молодша. Племінниця його. Є, є.
— Молодша?
— Так, молодша. Так звуть її. Бо є ще дружина містера Стовера, місіс Стовер-старша.
— Вона білява, золотява, місіс Стовер-молодша?
— Білява, білява. Вона весь час була тут, як вас переносили.
Петро заплющив очі. Але жінка не дала йому спокою. Тим самим ніжним голосом вона попрохала його випити лік. їй було наказано зараз же, як хворий очутиться, дати йому лік.
Щоб одчепитися, Петро випив ліки. Але не встиг він знову повернутися до золотявої, як на нього почала насувати чудна сонність. Вона була така тепла й важка, що думки під нею страшно повільно й ліниво рухались, без ладу клубились і плутались, неначе кубло п'явок у теплій воді.
Так він і заснув.
Розділ XII
Коли Мері поспішно ввійшла на нетерплячий дзвінок, Мабель швидко, розгонисто ходила по кімнаті й стеком сильно хльоскала по фотелелях, подушках, столах. Побачивши кругле, занепокоєне лице Мері з її добрими очима кіточки, вона взялася в боки й чудно-веселим голосом крикнула:
— Мері! Ви бачили нашого героя?
— Ні, пастор мене не пустив.
— Він добре зробив, Мері. Він вам теж урятував життя: ви б проковтнули язика від здивування. Ви знаєте, хто він, цей "герой"? Слухайте: "мій" Петро!
Мері дійсно трохи не проковтнула язика і якийсь мент не могла й слова вимовити. А Мабель стояла й тішилася з її отетеріння. Нарешті, Мері слабенько, просто щоб щось сказати, вимовила:
— А ви певні, Мабель?
Мабель зареготалася, уперіщила стеком по канапі й заходила по кімнаті, кумедно перехиляючись усім тілом то на один бік, то на другий.
— Чи я певна! Хо-хо! Чи я певна! Хо-хо!
Потім зупинилася проти Мері й заклала обидві руки за спину, випнувши наперед невеликі, тугі груди.
— А хіба, ви гадаєте, в Парижі, чи на всьому світі є хто-небудь подібний до нього? Та досить на самі руки та на ніс його глянути, щоб ніякої помилки не було. Але геройство, геройство! Хо-хо-хо!
І вона знову, регочучись, заходила по кімнаті, безсило перехиляючись з боку на бік.
Мері дрібненько кашлянула й спустила очі дололу. Мабель, помітивши це, зразу зупинилася: значить, сердобольна Мерінька вже не згодна. Вже, значить, бере під своє крильце бідного скривдженого.
Дійсно, Мері не була згодна. Так, випадок надзвичайно дивний, себто не самий випадок, а такий збіг обставин. Але вчинок містера Петра дійсно тільки геройським можна було назвати. А смішного в ньому абсолютно нічого (так, абсолютно, ні на крихту!) не було.
Мері аж почервоніла. їй хотілося ще додати, що тон Мабель, яким вона говорила про даера Петра, надзвичайно її вражав. Ніколи подібного тону не було в неї щодо Петра, ніколи не то що іронії, сміху, а... Та Господи!
— І вибачте, Мабель, я не розумію, що тут смішного в цьому вчинку містера Петра?
— Що? — примружила на неї очі Мабель. — Колись ви самі побачите. Ха! Так от чого він не прийшов на побачення!
Мері непорозуміло дивилася на Мабель: який зв'язок учинку містера Петра з побаченням?
Але Мабель не хапалася пояснити. Вона шпурнула стек у куток і закурила. І^беручи зо срібної скриньки цигарку й засвічуючи запальничку, вона загадково посміхалася. Але посмішка її гостро не подобалася Мері: це була одна з її найнеприємніших посмішок. Тепер, значить, можна було ждати від Мабель усякої прикрости, жорстокости, несправедливости.
Але чого?! Через що тепер таке чудне ставлення до містера Петра, до того самого Петра, що на побачення з ним вона щоразу ходила, як до церкви на вінчання?
Закуривши, Мабель сіла у фотель і заклала ногу на ногу.
— Сідайте, Мері. Я хочу проробити з вами одну маленьку, але цікаву психологічну аналізу.
Мері сіла. Сама вона без запрошення в присутності Мабель не сідала. Хоч вона була немовби другом мільярдерки, "своєю людиною", конфіденткою досить інтимних почувань Мабель, але вона не забувала й того, що була її секретаркою і що одержувала за це щомісячну платню, як і всі службовці та слуги.
— Скажіть, Мері, — пускаючи дим угору й слідкуючи за ним, почала Мабель, — чи не здається вам... Але кажіть тільки щиро й об'єктивно!.. Чи не здається вам тепер (я підкреслюю: "тепер"), що треба переглянути наше ставлення до прогулянок на нашій авеню містера Петра і його товариша?
І Мабель скісним, насмішкуватим і пильним поглядом уп'ялась у Мері. Мері кумедно втягла в себе шию, подивилась униз і швидко глянула на Мабель.
— Що ви хочете цим сказати?
— Ні, ви відповідайте на питання, а не ставте їх. Але щиро, щиро!
Мері помалу роздумливо покрутила головою.
— Ні, я не бачу в цьому потреби.
Мабель рвучко скинула ногу з ноги й аж перехилилась уся до Мері.
— Ні? І ви не бачите нічого... нічого... Як би сказати?... Ніякого закономірного зв'язку між нашим знайомством і їхнім ходінням нашою вулицею та цим "геройством"? Ні?
— Ні.
— Дивно. Ви загубили здатність до елементарно логічного думання. Скажіть, будь ласка, для чого людям, що живуть у Латинському кварталі, робітникам (я підкреслюю, Мері: робітникам!), для чого їм ходити так часто аристократичною вулицею, яка ніяк не лежить їм по дорозі? Га? Для чого?
— Сама вулиця подобалась? Вона гарна, затишна, тиха...
— Та-ак? Але таких самих і ще кращих вулиць є в Парижі десятки. Чом вони ними не ходили?
— А звідки ви знаєте? Може, й тими вулицями ходили.
Мабель сердито підкинула одним плечем.
— Ви страшенно вперта і не хочете бути об'єктивною, Мері. Тоді виходить, що в цих людей найбільша втіха ходити аристократичними вулицями? Добре. Але чому ж він мені ні разу про цю найбільшу втіху не сказав? Чому мені не запропонував піти хоч раз? Чому такий секрет саме в оцій любові до аристократичних вулиць? Га?
Мері мовчала. Мабель кинула недокурок у срібне відерце з водою. Недокурок зашипів і пустив останній ріденький димок із нього.
— Мовчите? Добре робите. Далі. Слухайте пильно. Ні він, ні його товариш, оцей містер Кінд, — не ро-біт-ни-ки! Чуєте? Вони нам свідому неправду казали.