— Містера Стовера, містера Стовера, містера Стовера...
Йому щось казали, але він не чув, бо хвиля знову заливала все. Нарешті, коли вона знову відступила, якийсь голос над ним голосно й нетерпляче сказав:
— Та я тут, я Стовер. У чому річ? Що ви хочете сказати? Я тут, я містер Стовер.
Тоді Петро з натугою розплющив очі. Над ним схилилося чудне, червоне, довгообразе обличчя. На голеній горішній губі його вогко блищав піт, і сама губа якось дуже далеко була від носа.
— В чому річ? Що ви хочете сказати? Кажіть, я — Стовер. Ну?
Петро заплюшив очі й болюче став пригадувати, що він мав сказати, але млосність усе захлюпувала.
— Ну, кажіть же, я — Стовер. Стовер, Стовер. Ну? Хвиля відійшла, й Петро знову розплющив очі. Але
тут з'явилося з-за голови Стовера ще одне лице з со-кирчастим носом, тонкими губами й крихітними очима. Воно відсунуло вбік лице Стовера й нахилилося до Петра, але не до лиця йому, а до боку.
— Скинути з нього все. Подайте ножиці... Поможіть. Треба розрізати одежу коло рани.
Знову від рухів почало рвати вогнем у лівому боці, знову млосність то кидала ним у холодну, чорну, пітну яму, то виносила на шум голосів.
— Вибачте, містере Стовере, але насамперед чоловікові треба перев'язати рану. Це, вибачте, насамперед. Зараз, зараз... От тільки...
І все знову залилося каламуттю млосности.
І через ту каламуть він не бачив, як у кімнату швидко ввійшла його золотява і з цікавістю в поширених очах наблизилась до канапи. Вона з-за руки пастора, що обмотував бинтом груди Петрові, зазирнула до лиця пораненого. І не чув він, як вона зараз же голосно, злякано скрикнула:
— Що-о?!
І пастор, і Стовер, і всі ті, що тримали чи тіло Петра, чи вату, чи миску з водою, всі здивовано обернули до неї обличчя. А золотява, не звертаючи на це уваги, швидкими повними непорозуміння і страху очима стрибала по лиці, по грудях, по волоссі, по руках пораненого. Так — усе було його, ніякого сумніву. Он навіть отой шрамик на чолі, подібний до знаку виклику.
Пастор делікатно, але твердо відсунув її ліктем назад, бо вона заважала йому. Але золотява й не опиналася. Вона машинально відсунулась назад за спини й стояла там із тим самим непорозумінням і страхом у застиглих очах.
Коли ранений був перев'язаний, його вкрили його власним пальтом, і пастор підніс до носа його слоїк з жовтявою рідиною. Вії Петра здригнулись, і він зараз же забурмотів:
— Містера Стовера, містера Стовера...
— Я тут! — голосно сказав Стовер, нахилившись над головою Петра.
Петро розплющив очі й уперся ними в червоне, довге, з буряковими жилками лице.
— Я — Стовер. Що ви хочете сказати?
Петро повів очима по обличчях, що напружено стежили за ним, і хрипко по-англійському сказав:
— Наодинці... Нехай усі вийдуть... Важливе. Стовер одхилився назад і повів до всіх рукою так,
наче вигортав їх усіх із кімнати.
Всі обличчя швидко рухнулись і почали зникати з обсягу зору Петра. Але коли ближчі відсунулись, Петро за ними раптом побачив лице золотявої. Так, так, його золотявої Мабель! Це, розуміється, було маячіння, але яке реальне, яке виразне! її живе лице, з напруженими, більшими, ніж звичайно, очима, з тією самою хвилястою, золотою зачіскою набік, з тими самими страшенно милими устами.
— Мабель, вийди! — владно вимовив над його головою голос Стовера. І лице золотявої рухнулося, посунулось ліворуч і зникло.
Мабель?!
Петро шарпнувся, хотів підвести голову, але гострий біль у боці поклав його назад.
— Не рухайтесь, не рухайтесь, — сказав голос того, хто робив перев'язку, і холоднувата суха рука лягла йому на чоло. Потім рука зникла, і над ним знову нахилилося лице Стовера.
— Ну, ми самі. Кажіть, що хотіли сказати.
Але Петро ще не міг очунятись од проступу маячіння. Тільки зробивши велике зусилля, він з натугою розплющив очі.
— Ну, я — Стовер. Ви можете говорити?
— Так, можу... Не виїжджайте сьогодні з дому о дев'ятій годині...
Сказавши це, Петро почув страшенне знесилля, але й чудний спокій. Він байдуже, втомно заплющив очі. Але вражений голос над ним зараз же неприємно вдарив йому в вуха:
— Сьогодні о дев'ятій годині?! Що це значить? Петро знову трудно підвів очі й зустрівся з гострим,
зляканим поглядом двох невеличких карих очей.
— Ви мали... сьогодні виїхати з дому о дев'ятій годині. Вас хотіли вбити.
— Звідки ви знаєте?!
— Я випадково в ресторані підслухав розмову змовників. Я — ваш приклонник.
Петро говорив мляво, байдуже, немов не він сам рухав язиком, а хтось це робив за нього і випихав вивчені, багато раз повторювані слова.
— Але звідки вони, ці змовники, знали, що я мав о дев'ятій годині виїхати?!
— Не знаю. Нічого не казали. На вас мав наскочити їхній автомобіль. І так убити. Коли б ні, один мав ударити вас шматком заліза по голові.
Млосність знову насувалася задушною, болотяною хвилею. Голос Стовера став далеким, ледве чутним.
Коли Петро знову розплющив очі, він лежав уже в іншій кімнаті, й не на канапі, а в ліжку, не своїм пальтом укритий, а синьою ковдрою, одягнений у чиюсь ніжно-білу сорочку. Біля ліжка сиділа немолода жін-ка, вся в білому і в білій пов'язці на голові. Помітивши його рух, вона нахилилася до нього і тихим, ласкавим голосом спитала по-англійському:
— Вам чого-небудь хочеться?
— Пити... — рухнув Петро немовби чимсь густим і липким змазаними губами.
Жінка в білому зараз же однією рукою піднесла йому до уст склянку з питвом, а другою ззаду ніжно підтримала його голову. Випивши всю склянку до краплинки, Петро відкинув голову на подушку й пошепки сказав:
— Дякую. Смачно.
— А-а, це дуже смачне й поживне питво! А-а, це дуже добре для здоров'я! — зараз же підхопила жінка й поставила склянку на столик.
— Де я? — раптом стурбовано спитав Петро. — У шпиталі?
— 0, ні! — навіть ніби образившись, одповіла жінка. — Ви в домі містера Стовера. У вас був лікар. Він вас обдивився, ніякої небезпеки немає, куля пройшла між ребрами і вийшла на спині. Абсолютно ніякої небезпеки. Першу перев'язку вам робив наш пастор. І добре, добре зробив. Лікар похвалив. І ніякісінької небезпеки тепер немає. Тільки вам треба лежати тихесенько-тихесенько. А ви не в шпиталі, а в домі містера Стовера. Так, так, у містера Стовера.