— Та вже так хутко?!
— А чого ж одкладать? Штука не складна. Кіндрат помовчав і тихо сказав:
— Що ж, як так, то й так.
І знову замовкли, лежачи обидва горілиць і дивлячись на тоскний чотирикутник на стелі.
— А ти якось дуже влучно сказав про неї, — раптом заговорив Петро, — "вся без торгу". Дійсно, без торгу. І посмішка в неї дійсно така, що... Коли вона сміється, то трошки перехиляє все лице наперед і так щиро розгортає уста, що здається, що й руки розставляє — на, мовляв, усю, бери без торгу. Якщо в неї є що-небудь до мене, то ні, не така, що зразу забуде. Ну, що ж, tant ріх, як кажуть французи.
І Петро глибоко зітхнув.
— Нічого, Паню, як усе добре вийде, ми її потім знайдемо. Це ж не може бути, щоб отак узяли та й розгубились.
— Ні, не знайдемо, — рівно й неначе задумливо сказав Петро. — Дуже вона горда. Як побачить, що зник без ніякого знаку, — кінець.
— Так давай, кажу, я піду до неї в кафе і що-небудь скажу! Га?
— Ні, не можна, Грицю. Не можна. І не треба. Ну, годі про це. Давай спати. Не рано, мабуть.
— Е-ех! Ну, давай. Тільки я спатиму тут, коло тебе. Хто зна... Ех, Паню, Паню! Пам'ятаєш, як ми з тобою на Дніпрі з човном топилися? І як спали тоді в лозах, як оце отут?
— Якби човна нашого тоді не підбило до гатки, не лежали б ми оце з тобою тут у Парижі. Нічого, підіб'є і тепер до якоїсь гатки. Плавать уміємо. Правда? Га?
І Петро сильно притиснув до себе Кіндрата й злегка та ніжно покачав його, як дитину в колисці. Кіндрат поклав голову на круте, м'язисте плече Петра й, як тоді в лозах, щільно присунувся до нього всім тілом.
Так вони й затихли. Хвилин через п'ять Кіндрато-ве тіло ослабло й дихання стало шумніше. А Петро все так само лежав і широкими безсонними очима дивився на стелю із застиглим ясним чотирикутником.
Розділ X
Нарешті й Жак досяг згоди на "приватне" зібрання деяких впливових членів Центрального Комітету. Правда, тільки чотирьох, та й то не головніших, та ще й з умовою, що прийдуть тільки на годину. Перед самим виїздом Жака на те зібрання Жан "заскочив" перед Асамблеєю до нього "на хвилинку". Жако і Тіль — молодці! — сприйняли поставлення соціялістів досить розумно, воно їх не захитало, — так, мовляв, і треба було ждати, — але все ж таки цікаво було подивитись, у якому стані вирушить Жак на свій бій.
Жак тримався твердо. Правда, покусював нижню губу, очі часом робилися сліпими, був мовчазніший, ніж звичайно, але ніякого вагання не було помітно. Одначе, щоб іще більше зміцнити ту твердість, Жан вважав за тактичне розгорнути деякі перспективи, намітити ресурси й можливості.
— Нам би тільки кілька місяців добре попрацювати над мобілізацією наших сил, матеріяльних і людських, тоді... Що таке, наприклад, оцей Стовер? Ми, соціялісти, ставимось до нього як до одного з лідерів Волл-Стріту, який виконує тут якусь його спеціальну місію. Я сам виступав проти нього й домагався, щоб він виклав карти на стіл, щоб сказав виразно, чого він хоче. Але його прихильники уперто кажуть за нього, що він хоче тільки знищення війни. Такий, мовляв, добродій людства. Це, розуміється, занадто наївні й простяцькі відповіді. Але я думаю собі: добре, хай це гра, але чи не можна його якось упіймати на слові і якось використати його щедроти. Що кажуть у вас про нього, Жаку?
Жак роздумливо поколупав у своїй люльці і своїм звичаєм одповів не зразу — значить, дещо знав і міркував, чи слід говорити.
— У нас ним теж цікавляться. Мені якраз пощастило через деяких людей просунути за шофера до нього нашого товариша. Хороший хлопець, мій, можу сказати, вихованець. Але він, на жаль, нічого не може вивідати в прислуги. Стовер, каже, має багато візитерів усякого роду, влаштовує прийняття, літературні й музичні вечірки. Але які саме розмови й справи провадить він з візитерами й гостями, цього він не міг розвідатись. Між іншим, я спробував з цим товаришем зачепити ідею роззброєння, федерації, колектократії. Мушу сказати, Жане, чоловік так загорівся, що я аж злякався: почне передчасно всіх агітувати й може викликати репресії з боку партії проти нас. Але, з другого боку, Тіль каже, що цього боятися не треба, що все одно, так чи інак, а коли ми вступимо на цей шлях, то...
— Розуміється! — підхопила Тіль. — Годі!
— А дійсно загорівся? — з великою цікавістю спитав Жан.
— Дуже. Видно, що це підсвідомо, стихійно жило вже в ньому. І в багатьох воно живе, я трохи вже зондував.
Жан схвильовано потер руки, потім стиснув кулак і потрусив ним перед собою.
— Справа піде, Жако! Правда, Матільдо?
— Не маю ніякого сумніву! Люди не можуть більше думати про барикади, гармати, бомби, кров, голодування. Ні, ні, годі! І ти, Жако, так їм і скажи. Треба, щоб знайшовся нарешті хто-небудь, хто б підняв це питання серед наших. Доки ми будемо тільки приймати накази Кремля і сліпо їх виконувати. Ми — не автомати!
— Правильно, Матільдо! Ви — чудесна комбатант-ка! Сміливо, Жако. За тобою стоїть така армія, як Тіль і я...
— І мільйони, які підуть за нами! — з рішучим завзяттям труснула головою Тіль. — І я не маю сумніву, що товариші вислухають тебе з найбільшою увагою і напевне твоя доповідь зробить свою дію. Та, Господи, як вона може не зробити, коли вони хоч трохи мають смальцю в голові. А вони — люди не дурні, а надто товариш Кольє. Він, розуміється, й ухо, й око Сталіна, але тим краще, нехай послухає й перекаже.
Одне слово, коли Жак вирушив "до бою", то він навіть губу не покусював. Жан, на жаль, не міг ждати на нього, щоб довідатись про результат його доповіді. Але як тільки вихопиться вільна хвилина, він зараз же потелефонує Жакові.
І вони, міцно потиснувши один одному руки, розійшлися на вулиці.
Засідання було призначено в кабінеті Кольє при редакції газети "Народня Демократія". Коли він ввійшов туди, там, у диму цигарок, серед куп газет і книжок уже сиділи сам Коле, Дік і Вашо. Не було тільки Тріпона. Кольє з привітною коректністю і мовчки потиснув руку Жакові, Вашо відірвав голову й руку від купи папірців, що ними був занятий, сидячи збоку при столі, за яким сидів Кольє, і неуважно бовкнув:
— Здоров!
А Дік потяг до себе Жака, посадив його поруч себе на канапі, хляснув його по коліні й зарипів своїм басом: