Вранці я прокинувся — і до котів.
Але на Пухові хустини не було. Лежала під столом. Таки умудрився стягнути з себе. А Норвежець так і сидів у намисті. Навіть борода його не затуляла.
Як на вулицю під сонце вийшли, то намисто в нього аж спалахнуло. Всі на Норвежця дивляться. Скільки живуть, такого не бачили. Навіть Пух на нього заздрісно поглядає. Він теж намиста не скидав би, якби я йому одяг.
Уже й до школи підійшли. Коти зупинилися.
— Ходімо до класу,— кажу їм рішуче. Аж тут учителька моя з'явилася.
— Які в тебе гарні поводирі! — сказала.— А що то в нього на шиї?
— Намисто,— пояснив я. — Звичайне намисто. А кіт той у мене — незвичайний. Це — справжній норвезький кіт. Його Норвежцем і звати...
— Це ти так придумав?
Хотів сказати, що я. Але ж то буде неправда. Тому відповів, як було.
— То ходімо вже до гурту,— взяла мене вчителька за руку. А коти твої хай тут тебе чекають.
І ось уже сиджу в класі Не знаю, про що інші діти думають. А я — про своїх котів. Особливо — про норвезького. Чи не загубив він намисто? Я ж не всі котячі звички знаю. Він може вчворити що завгодно.
На перерві вилітаю зі школи.
Біжу туди, де їх залишив. Але їх там немає. Мені аж сльози в очах засвербіли.
І раптом з-під дерева поважно виходить Норвежець у намисті А за ним тягне хвоста Пух. Дивляться на мене так, начебто хочуть запитати, чому я стривожений.
А вже лунає дзвінок. Треба бігти до класу. Але я тепер спокійний. Норвезький кіт не підведе...