Велика стайня — перший зал,
У чепраках чудовних
Стоять сто тисяч жеребців
Там біля ясел повних.
Вони осідлані стоять,
Не загримить копито,
Ні збруя не брязне, іржання не чуть,
Немов з чавуна їх відлито.
Соломи повен другий зал,
На ній лежать солдати,
Багато тисяч бородачів,-
Важко таких підібрати.
Вони озброєні до зубів,
Але всі ці герої
В могутньому сні, як мертві, лежать,
Поснули біля зброї.
А в третім залі зброї гора:
Шоломи з срібла та криці,
Довгі списи, сокири, мечі
І старофранкські рушниці.
Гармат не багато, та досить було б
Для ворогів на трофеї.
І прапор чорно-червоно-злотий
Висить біля зброї цієї.
В четвертім залі кайзер сидить
Чимало сторіч на троні —
На каміннім стільці за камінним столом,
У мантії і в короні.
На землю падає борода,
Мов полум'я багрове,
І часом розплющує очі він,
А часом нахмурює брови.
Спить чи тільки замисливсь він?
З певністю важко сказати.
Коли ж настане слушний час,
Треба лиха чекати.
Він прапора схопить і кине клич:
"На коні! Гей, на коні!"
Його кіннота схопиться вмить,
Готова до бою й погоні.
І кожний скочить на коня,
І коні вже чують дорогу,
І рвуться в громохкий стривожений світ,
І сурми сурмлять тривогу.
Чудово мчать, чудово б'ють,
Бо виспалися солдати!
Суворо буде судити король —
Убивць він хоче скарати.
Убивць, що, милу і дорогу,
Змогли у труну загнати
Злотоволосу Германію,-
"Сонце, пломінь відплати!"
І тих, що засіли в замках своїх
За мури і за фоси,
Їх теж не помилує смертна петля
Суворого Барбаросси.
О як нас чарують забуті казки,
Що няня вміла складати!
Щемить марновірне серце моє:
"Сонце, пломінь відплати!"
XV
Немов крижаними голками, дощ
Січе й січе щосили.
Повисли у коней сумно хвости,
Й самі вже вони спітніли.
У свій ріжок дудить поштар,
Цю давню перегру я знаю:
"Три вершники виїхали з воріт".
Здається, я засинаю.
Мене схилило — я заснув,
І сон мені дивний снився,
Неначе я в казковій горі
У Ротбарта опинився.
Сидів він не на каміннім стільці
За камінним столом, як скульптура,
І постать його не така була,
Як уявляють, похмура.
Зо мною по залах підземних він,
Як з добрим гостем, тинявся;
Неначе антиквар, із своїх
Скарбів та курйозів пишався.
Мене навчав він, як булаву
В час битви тримати я маю;
Часом з мечей витирав він іржу
Полою свого горностаю.
У руки взяв він павиний хвіст
І заходився змітати
Столітній пил, що зброю вкривав,
Мечі, кольчуги, лати.
Він прапор витрусив і сказав:
"Це гордість моя найвища,
Що шовку ще досі не згризла міль,
Ані черва деревища".
Коли ж удвох прийшли ми в зал,
Де покотом на підлозі
Лежали озброєні бійці,
Старий сказав у тривозі:
"Тут треба тихіше нам говорить,
Щоб хлопців моїх не збудити;
Сто літ пройшло — і я мушу платню
Сьогодні їм платити".
І кайзер тихцем підходить до них,
І кожному солдату
Кладе в кишеню крадькома
По золотому дукату.
Я здивувався, і він сказав:
"Не пропускаючи строку,
Дукат на брата я чесно плачу
Кожного сотого року".
В тім залі, де в німих рядах
Стояли при яслах коні,
Мій кайзер потирати став
Од радості долоні.
Він коні свої рахувати почав,
Дививсь їм на ноги і в зуби,
Лічба затяглася, і спрагло тряслись
Його пересохлі губи.
"Ні, все ще в мене мало їх,
І це мені серце крає.
Солдатів і зброї досить було б,;
А коней не вистачає!
Я ремонтерів розіслав
По всіх краях купувати
Для мене кращих жеребців,
Багато їх треба мати.
Діждуся коней і — тремти,
Напасників люта зграє,-
Звільню вітчизну і народ,
Що вірно мене чекає!"
Так мовив кайзер, а я гукнув:
"Та це ж нестачі звичайні!
Коли в тебе коней не повний комплект,.
Бери ослів зі стайні!"
А Ротбарт мені сміючись відповів:
"Навіщо нам поспішати?
Рим не збудуєш протягом дня,
Для діла час треба мати.
Певніший вчорашнього завтрашній день.
Сьогодні ще діяти рано.
Є в римській державі прислів'я старе:
"Chi va piano, va sano".*
--------------------
* "Поспішиш — людей насмішиш" (іт.).
XVI
Візок труснув і мене розбудив,
Та я з головою вкрився,
Заплющив очі й знов заснув,
І знов мені Ротбарт снився.
Я знову по залах з ним блукав
Під тінню громохких зводів,
А він зо мною про се й про те
Розмови довгі заводив.
Уже давно, багато літ
Не мав король зі світу,
Либонь, з Семилітньої війни,
Ні звістки, ні привіту.
Про Мендельсона він питав,
Про Ка?ршиху,— а наостанку
Спитав про графиню Дюбаррі,
Людовікову коханку.
"О кайзер! — гукнув я.— Як ти відстав!
Вже Мозеса черви зжерли,
Давно вже й Ребекка, і Абрагам,
Синок його милий, померли.
Абрагам та Лія родили на світ
Синочка Фелікса — нині
Він охрестився й далеко пішов —
Став диригентом в Берліні.
І Ка?ршиха стара вже в труні,
Й дочки її, Кленке, немає;
Онука її, Гельміна Шезі,
Здається, ще шкандибає.
З Людовіком добре мадам Дюбаррі
Свій довгий вік одгуляли,
З П'ятнадцятим, значить. Старою вже
Її гільйотинували.
У ліжку Людовік П'ятнадцятий вмер,
З своїм розлучившись народом.
Шістнадцятий на гільйотину пішов
З Антуанеттою згодом.
Спокійно йшла королева на смерть.
Відповідно до свого звання.
В істериці билась мадам Дюбаррі
Під час гільйотинування".
Тут кайзер раптово зупинивсь,
Його пойняла тривога,
Він вирячив очі: "Гільйотинувать?!
Та що це значить, на бога?"
"Гільйотинувати,— я так пояснив, —
Це метод новий: без крику
І незалежно від стану людей
Вкорочувати їм віку.
Для цього служить тепер на землі
Нова, чудова машина,
Її завів мосьє Гільйотен,
Тим-то вона й гільйотина.