Німеччина

Сторінка 11 з 11

Генріх Гейне

Смерділи шнапс і кров, тютюн
І шибеники обдерті,-
Хто так смердів за життя, то як
Смердітиме після смерті?

Смерділо мопсом, таксою, псом,
Що плазом на пузі, мов гади,
Поперед троном та олтарем
Лизали блювотину влади.

Здіймався отруйний дух, немов
В калюжах кров захолола,
Де весь собачий цех лежав
І вся історична школа.

Я знаю, що від Сен-Жюста почув
Колись Комітет порятунку:
"Для лікування тяжких хвороб
Не досить трояндного трунку".

Але німецьке майбуття
Усе пересмерділо,
Що ніс мій уявити міг,
І тут я схилився безсило —

Я втратив свідомість, а пробудивсь —
Сидів, як раніш, під боком
В богині, й лежала моя голова
На бюсті її широкім.

Горів її погляд, палали уста,
Здригалися ніздрі тремтливі,
Вакхічно поета вона обняла,
Співаючи так в надпориві:

"Є в Фуле? король, над усі скарби
Найдорожчого келиха має;
Як з того келиха він п'є,-
Сльоза на очах закипає.

Що? думає в цей час король —
Ніхто не може вгадати.
Він сп'яну може віддати наказ
Тебе арештувати.

Минай стороною того короля,
Не їдь на північ ніколи,
А також поліції стережись
І всії історичної школи.

Лишайсь у мене, тебе я люблю,
Ми їсти і пити будем
Сучасності устриці і вино,
А темне майбутнє забудем.

Накрий-бо горщик, щоб сила в нім
Магічна не вирувала!
Тебе я люблю, як жодна з жінок
Поета ще не кохала!

Цілую тебе і чую — мене
Твій геній надихає;
Легким сп'янінням дивний хміль
Всю душу мою сповиває.

Я чую — нічної сторожі спів
Лунає над землею,
Неначе все місто на нашу честь
Співає гімн Гіменею.

Вже й слуги на конях з вогнем прибули,
І кожен вже добре випив,
Кружляє, гасає, вирує народ —
Танцює танок смолоскипів.

Приходить великомудрий сенат,
Старши?на сивоголова!
Відкашлюється бургомістр,-
Здається, буде промова.

В блискучих мундирах прибули
Всім корпусом дипломати,
Від іноземних держав привіт
І шану просять прийняти.

Прийшло духівництво, рабини й попи,
Сяють масні тонзури.
О боже, Гофман теж прийшов
З ножицями цензури.

Вони дзвенять в його руці,
Він рветься до твого тіла
І вирізає той шматок,
Що я найбільше любила!"

ХХVII

Про ту чудову довгу ніч
Під темним небозводом
В привітний теплий літній день
Я розповім вам згодом.

Старих лицемірів перед кінцем
Безсила душить злоба,
Але дарма — зведе їх в труну
Брехні гнила хвороба.

Нове покоління, що вироста,
Не піде стежками старими!
Я — з вільними духом новими людьми,
Усі мої помисли — з ними.

Квітує вже молодь, яка збагне
Поетову честь і гідність,
Зігріється в сонці його душі,
Свою з ним відчувши рідність.

Мов полум'я, чиста душа моя
І повна світла і віри;
Безсмертні богині краси натягли
Струни моєї ліри.

Колись на лірі цій творив
Свої античні сцени
Покійний батько мій — Арістофан,
Улюбленець Камени.

На ній з великим натхненням він
Оспівував Базілею,
Що висватав Пайстетер колись
І в небо вознісся з нею.

В останньому розділі я намагавсь,
Нехай це лишиться між нами,
Наслідувати кінець "Птахів",
Його найкращої драми.

І "Жаби" — це також чудова річ,
В перекладі в Берліні,
На радість прусському королю,
Її виставляють нині.

Король античність любить, ну що ж,
Візьмемо це на відзнаку.
Його попередник прихильником був
Сучасного жабокряку.

Король цю п'єсу любить, але
Я міг би пораду дати
Арістофану, коли б він жив,
Прусські кордони минати.

З живим Арістофаном у нас
Було б не так, як з твором,-
Невдовзі цей великий поет
Ходив би з жандармським хором.

Одержала б дозвіл гавкать юрба,
Замість хвостом крутити!
А там недовго було б його
І зовсім посадити.

Коро?лю! Я дам пораду тобі:
Вшановуй якнайвище
Мертвих поетів і спокій дай
Поетам, що живі ще.

Живих поетів не зневажай,
Є полум'я в них і стріли,
Страшніші Зевсових блискавиць,
Що ті ж поети створили.

Богів зневажай старих і нових
І всю олімпійську зграю,
Найвищого Єгову ганьби,
Але поета — не ра?ю!

Безжалісні боги наших гріхів
Не звикли нам дарувати,
У пеклі лютий вогонь горить —
І треба в ньому палати!

Та все-таки є святі, що з вогню
Врятують нас при потребі
За свічку чи за споми?н душі,
Бо є ще протекція в небі.

Непорушні пекельні ворота Христос
Зламає в день страшного суду,
Та навіть від праведного судії
Чимало врятується люду.

Але є пекло — потрапиш туди,
Ніщо вже не допоможе,
Ні ме?си, ні молитви?, ні свічки?,
Ані заступництво боже.

Чи чув ти про Дантове "Пекло" колись,
Про грізні його терцини?
Кого засудить туди поет,
Той вже там і загине.

Сам бог не порятує його
З вогню пісенного того!
Отож начувайся, бо ми зашлем
В те пекло й тебе самого!