Німеччина

Сторінка 4 з 11

Генріх Гейне

По-перше, тому, що він мрець,
По-друге,— король, зрозуміло,
По-третє, ще й тому, що він святий,-
Мене це це зворушило.

І я йому, сміючись, відповів:
"Даремно себе ти бентежиш!
Я добре знаю — минулим часам
Увесь ти давно належиш!

Геть звідси, геть! З глибоких могил
На світло ви вийшли всує!
Скарби цієї капели життя,
Живе життя конфіскує!

Весела кіннота майбутнього тут
Має постоєм стати;
Добром не підете звідси — ми вас
Прикладами будемо гнати!"

І я на привид свій озирнувсь
По цих словах суворих —
Сокира блищала в його руках,
І він зрозумів мій порух.

Наблизивсь він і тую ж мить
Сокирою став навально
Трощити кістки забобонів старих
І нищити їх безжально.

Луна озвалась з усіх кутків,
І струмінь кривавий рвонувся
Страшним потоком з моїх грудей —
І раптом я проснувся.

VIII

З Кельна до Гагена пошта бере
П'ять талерів в прусській монеті,
Але в диліжансі місць не було,-
Я рушив в одкритій кареті.

Осінній ранок, сіра мла,
Лежить далина безмовна;
Повзем у багнах, але душа —
Душа моя щастя повна.

Це рідний вітер гаряче
Цілує мене щохвилини;
А це багно на шляху — багно
Коханої батьківщини!

Як давні знайомі, коні хвостом
Крутили привітливо й чемно;
Мов яблука для Аталанти, пахтів
Їх гній для мене приємно.

Минули Мюльгейм. Чудовий народ,
І місто теж, нівроку.
Востаннє я тут у травні був
Тридцять першого року.

Тоді усе навкруги цвіло,
Про щастя пташки співали,
Сміялось сонце в небесах,
А люди надіялись, ждали —

Гадали: охлялих рицарів рать
Чкурне по шляхах завізних,
Прощальний келих ми їм наллємо
З довгих пляшок залізних.

І вільна воля прийде до нас
З біло-синьо-червоним штандартом,-
Можливо, вона підведе з труни
Мертвого Бонапарта.

О боже! І досі рицарство тут!
Ті йолопи та боягузи,
Що, наче мощі, сюди прибули,
Нажерли в нас добре пузо!

Сволота бліда, що вигляд колись
Любові й надії мала,
На наших винах червоні носи
Давно собі насмоктала.

Тепер свободі рушати на штурм
Нелегко — болять в неї крижі.
Сумно звисають з веж прапори
Триколірні в Парижі.

Хоч дійсно був імператор воскрес,
Та англійське червище кляте
Його втихомирило, і він
Дав себе знов закопати.

Золоту колісницю бачив я сам,
Коли його тіло стрічали,
І богинь перемоги золотих,
Що труну золоту тримали.

Повагом вздовж Єлісейських Полів,
Крізь Тріумфальні ворота,
Процесія йшла — був сніг, і туман,
І чвиря, й огидна сльота.

Фальшиво гримів розпачливий марш —
Оркестр потерпав страшенно
Від лютої стужі. З штандартів орли
Сумно дивились на мене.

Натхнення було в очах у людей,
Охоплених снами старими,-
Це привид казковий імперії знов
Підводився перед ними.

В той день я плакав. Очі мої
Туманом сліз застилало,
Коли я почув, як з тисячі уст
"Vive l'Empereur!" пролунало.

IX

Ранком — три чверті на восьму було —
З Кельна ми виїжджали.
До Гагена ми прибули біля трьох,
Саме на стіл подавали.

Обід чекав. Була тут сповна
Вся старонімецька страва.
Привіт, капусто кисла, тобі,
І твоїм ароматам — слава!

Каштани в капусті (у матері я
Любив їх) — річ знаменита!
О рідна тараня, яка ти смачна,
Олією мудро полита.

Для серця чулого назавжди
Лишиться вітчизна мила,
Яйце й оселедець я також люблю,
Коли їх засмажити вміло.

Вмлівали ковбаски на сковороді,
Дрозди під мусом, неначе
Засмажені янголята святі,
Пищали: "З приїздом, земляче!"

"Привіт, земляче! — мліли вони,-
Як довго ти не з'являвся!
Щось дуже ти довго із птаством чужим
В чужій чужині тулявся!"

І гуска стояла на столі,
Істота привітлива й мила,-
Здається, коли ми молодші були,
Вона мене дуже любила.

Вона підморгувала мені
Так віддано, ніжно, мило!
Душа в неї справді м'яка була,
Але твердувате тіло.

Свинячу голову внесли
На олов'янім підносі:
Безсмертним лавром квітчають у нас
Свинячі пики і досі.

Х

За Гагеном настала ніч.
Немало я потрусився
Від лютого холоду. Тільки в корчмі
В Унні я трохи зігрівся.

Дівча гарненьке там мені
Чудовий пунш зготувало.
Волосся було в неї — жовтий шовк,
А очі — порівнянь мало!

Приємно чути мені було
Вестфальську чудну вимову.
Знайомий напій нагадав мені
Компанію чудову —

Чудових вестфальців, з якими колись
Пиячили ми в Геттінгені
Покіль не падали геть під стіл,
Як вустілка, п'яні й блаженні.

Я так їх гаряче завжди любив,
Отих вестфальців мирних,
Надійних, вірних, міцних людей,
Немудрих і нелицемірних.

Які дуелянти чудові вони —
Герої, подиву варті!
Як влучно і чесно прямують удар
На терці і на кварті!

Фехтують добре, добре п'ють,
А руки в дружнім пориві
Тобі стискають, ронять сльозу,
Немов дуби чутливі.

Хай небо боронить, бадьорий народ,
Твої поля й отави
Від подвигів і від війни,
Від героїзму і слави.

Нехай господь юнакам твоїм
Найлегший шле екзамен,
Нехай щасливо до шлюбу йдуть
Дівчата твої — Amen!

XI

Аж ось він, Тевтобурзький ліс,
Що Таціт заніс в аннали.
Аж ось класичні багна ті,
Що Вару могилою стали!

Його подолав тут херусків князь,
Герман, со рицарі дужі.
Німецький національний дух
Родився в цій калюжі.

З своїми білявими ордами тут
Не виграв би Герман бою —
Свободи німецької не було б,
Під Римом жили б ми з тобою.

У нашій вітчизні мали б ми
По-римському говорити.
У Мюнхені весталки жили б,
А шваби були б — квірити.

Гаруснексом був би Генгстерберг,
У кишках бичачих копався б.
З Неандера також був би авгур —
На льоті пташок він знався б.

Бірх-Пфайфер смоктала б терпентин,
Як римські дами смоктали,-
Кажуть, від того сечу вони
Напрочуд пахучу мали.