Ледве вкинувши цей лист у скриньку, я забув про пана Затурецького. Але пан Затурецький не забув про мене.
З
Одного дня, коли я майже кінчав лекцію — я викладав історію мистецтва в вищій школі — хтось постукав у двері; це була секретарка, пані Марія, лагідна літня жінка, що іноді робить мені каву, а також каже, що мене немає, коли в телефонній рурці чути небажані жіночі голоси. Вона просунула голову в двері й сказала, що на мене чекає якийсь пан.
Панів я не боюсь, отож, я залишив студентів і в добродушному настрої вийшов у коридор. Мені вклонився невеличкий чоловічок у потертому чорному костюмі й білій сорочці. З великою повагою він поінформував мене, що він — Затурецький.
Я запросив відвідувача у порожню кімнату, запропонував йому крісло і почав приємно розмовляти з ним про що завгодно, наприклад, про таке кепське літо, і про виставки в Празі. Пан Затурецький ввічливо погоджувався з усією моєю балаканиною, але скоро почав пробувати скерувати кожну мою заувагу в напрямі своєї статті, що невидимо лежала поміж нами, як непереборний магнет.
— Ніщо не справило б мені більшої приємности, як написати рецензію на вашу працю, — сказав я нарешті, — але, як я вже пояснив вам у листі, я не вважаюся знавцем чеського дев'ятнадцятого століття, до того ж я в поганих взаєминах з редакторами "Мистецької думки", які вважають мене за запеклого модерніста, отже, моя позитивна оцінка могла б вам лише пошкодити.
— Ох, ви занадто скромні, — сказав пан Затурецький, — як можете ви, такий знавець, оцінювати своє власне становище так понуро! В редакції мені сказали, що все залежить від вашої оцінки. Якщо ви підтримаєте мою статтю, то вони її надрукують. Ви є моя єдина підмога. Це плід трьох років вивчення і трирічної праці. Тепер все це в ваших руках.
Як легковажно і з якої поганої цегли будує людина свої відмовки! Я не знав, що відповісти панові Затурецькому. Нехотячи, я глянув йому в лице і зауважив там не лише малі, старовинні й наївні окуляри, що дивилися на мене, але також і виразну, глибоку вертикальну зморшку на його чолі. В короткій миті передбачення холодок шугнув у мене по спині. Ця зморшка, сконцентрована і вперта, зраджувала не лише інтелектуальні терзання, через які пройшов її власник, сидячи над рисунками Міколаша Алеша, але й також надзвичайну силу волі. Я втратив присутність духа й не спромігся знайти будь-якого спритного викруту. Я знав, що я не напишу рецензії, але я також знав, що в мене немає сили сказати це прямо в обличчя цьому жалюгідному чоловікові.
І тому я почав усміхатися й обіцяти щось невиразне. Пан Затурецький подякував мені й сказав, що він прийде знову внедовзі. Ми попрощались, усміхаючись.
За кілька днів він справді прийшов. Я спритно уникнув його, але наступного дня мені сказали, що він знову шукав мене в університеті. Я усвідомив, що надходять лихі часи; я швиденько пішов до Марії, щоб поробити належні заходи.
— Пані Марієчко дорога, будь ласка, якщо той чоловік знову прийде до мене, скажіть, що я виїхав на наукові досліди до Німеччини і повернуся за місяць. А до того ще одно: я маю, як ви знаєте, всі мої лекції у вівторок і в середу. Я перенесу їх нишком на четвер і на п'ятницю. Лише студенти знатимуть про це, не кажіть нікому, і нічого не міняйте в розкладі. Я мусітиму відхилитися від правил.
4
Справді незабаром пан Затурецький знову прийшов побачитися зі мною і був у розпачі, коли секретарка поінформувала його, що я несподівано виїхав до Німеччини. — Алеж цього не може бути. Пан Кліма має писати рецензію про мене, Як міг він так-о виїхати?
— Я не знаю, — сказала пані Марія, — одначе, він повернеться за місяць.
— Аж за місяць..., — простогнав пан Затурецький: — І ви не знаєте його адреси в Німеччині?
— Ні, — сказала пані Марія.
І я мав місяць спокою.
Але місяць проминув швидше, ніж я сподівався, і пан Затурецький знову з'явився в канцелярії. — Ні, він ще не повернувся, — сказала йому пані Марія, і, коли вона прийшла до мене пізніше в якійсь справі, вона благально спитала: — Той чоловічок приходив знову, ради Бога, що я мушу йому казати?
— Скажіть йому, пані Маріє, що в Німеччині я захворів на жовтяницю і лежу в лікарні в Єні.
— У лікарні! — скрикнув пан Затурецький, коли Марійка переказала йому цю історію кілька днів пізніше. — Цього не може бути! Пан Кліма мусить написати рецензію про мене!
— Пане Затурецький, — сказала секретарка докірливо, — пан Кліма лежить у лікарні десь закордоном серйозно хворий, а ви думаєте лише про свою рецензію.
Пан Затурецький позадкував і вийшов, але два тижні пізніше він знову був у канцелярії: — Я вислав реєстрованого листа до пана Кліми до Єни. Це мале місто, там може бути лише одна лікарня, але лист повернувся!
— Ваш чоловічок доведе мене до божевілля, — сказала мені пані Марія другого дня. — Не гнівайтеся на мене, але що я могла йому сказати? Я сказала, що ви приїхали. Майте з ним справу самі.
Я не гнівався на пані Марію. Вона робила, що могла. Однак, я зовсім не вважав себе подоланим. Я знав, що я не дам себе зловити. Я жив ввесь час ховаючися. Я давав лекції секретно в четвер і в п'ятницю; і кожного вівтірка й середи, з брами будинку напроти університету, я потішався на вигляд пана Затурецького, що вартував перед домом, чекаючи на мій вихід. Мені кортіло накласти котелкового капелюха й причепити бороду. Я почував себе Шерльоком Голмзом або людиною-невидимкою, що йде містом скрадливо; я здавався собі підлітком.
Одного дня, одначе, пан Затурецький врешті змучився від вартування й напустився на пані Марію: — Де, власне, товариш Кліма дає лекції? — Он там розклад, — сказала пані Марія, показуючи на стіну, де години всіх лекцій були розміщені в зразковому порядку на великій, розквадратованій дошці.
— Я це бачу, — сказав пан Затурецький, не даючи позбутися себе. — Тільки товариш Кліма ніколи не дає лекцій тут ні в вівторок, ні в середу. Чи він числиться хворим?
— Ні, — сказала пані Марія вагаючися.
І тоді чоловічок знову накинувся на неї. Він дорікав їй за непорядок з розкладом. Він питав іронічно, як це так, що вона не знає, де коли перебуває той чи інший викладач. Він сказав їй, що поскаржиться на неї. Він кричав. Він заявив, що буде також скаржитися на товариша асистента Кліму, який не дає лекцій, хоч він повинен їх давати. Він запитався, чи є ректор.