— З допомогою пана Каловсека? — Я спробував сказати це ущіпливо.
— Не з твоєю допомогою. Ти програв усюди, ти навіть не знаєш сам, як багато.
— А ти знаєш?
— Знаю. Твій контракт не буде відновлений, і ти будеш радий, якщо тебе візьмуть за секретаря до якоїсь ґалерії. Але ти мусиш усвідомити, що все це була твоя власна хиба. І чи можу я дати тобі невеличку пораду: другий раз будь чесним і не бреши, бо чоловіка, який бреше, не може поважати жадна жінка.
Вислухав я Кларині повчання і подумав, що була вона занадто небезпечно позначена своїм родинним походженням і тому завжди тяжіла передусім до мімікрії; проте могла знайти її лише в духовій сфері, бо її фізичний вигляд рішуче й непоправно вбирав очі й променював. Я дивився на неї і знову усвідомлював (цього разу з деяким смутком), що вона гарна і очевидно почуває, що їй дещо належить за її вроду; що за неї вона мусить знайти серед людей, з якими живе, безпечне місце, а щоб це сталося, їй треба відповідно спрямовувати своє мислення, свої розмови й почування. Усвідомив раптово, що її поєднання з моїм легковажним життям було для неї кривдою; що вона мусіла почувати себе підло обдуреною, коли зненацька усвідомила, що я ніколи не зможу забезпечити її тим, що їй справедливо належало за самоочевидною основою її істоти; і що коли вона лишить мене сьогодні й змагатиметься за ворожого мені редактора Каловсека, буде при цьому глибоко переконана, що це є остаточним вчинком для задоволення зневаженої справедливости.
Хотів я їй ці невиразні думки якось зформулювати, але поки ще я їх упорядкував у голові, вона встала, подала мені (очевидно, востаннє) руку, повернулася й вийшла.
Щойно хвилину пізніше я усвідомив (усупереч льодовому мовчанню, що оточувало мене), що ця історія не була з розряду трагічних, а скоріше комічного ґатунку.
Це давало мені певне полегшення.
З чеської переклав Борис Олександрів