І в л є в. Ти ж бачиш, пакую мої картини.
Любовицька. Як пакуєш, коли ти не забиваєш, а знімаєш дошки?
І в л є в. Це одна моя давня картина. Вона весь час була запакована, і я боюсь, що вона зіпсується, без повітря. Та й в дошках завівся шашіль.
Любовицька. Які дурниці. (Повертається і йде в сусідню кімнату.)
І в л є в (про себе). Де ти тепер, моя Гельцю... Не моя, бо не схотіла цього... Але зараз я владний викликати твій образ, що створив з такою любов'ю... (Зриває останні дошки, знімає матерію і застигає зачарований перед картиною.) Хлопець-столярчук кинув стукати й собі задивився на картину.
Любовицька (вертається з новим оберемком речей). Скільки ще роботи. (До хлопця.) А ти чого не працюєш? Твоє це діло на картини дивитись? Бач, цінитель знайшовся!
Хлопець. Ви ж сказали не стукати. (Знов береться до ящика.)
Люб 0"В:и ц ь к а. (спинилась перед картиною). Боже, мій! Справді є на що задивитись? Яка ж краса! Які чарівні барви> скільки ніжності, поезії... Що це? Хто ця дівчина?
І вл є в. Псіхея 9.
Любовицька. Чудова картина. (Розчулена.) Ти, справді, великий майстер, Юліане] (Цілує його в лоб.) І в л є в. Спасибі.
Любовицька. Тільки чому я не пам'ятаю цієї картини? Коли ти її написав?
І в л є в. Ще два роки тому, у Львові. Ти її бачила. А потім вона була у ящику.
Любовицька (раптом скрикує). Боже мій! Так ось де я її бачила! Це ж вона! Ну, так і є — у Львові. Вона теж зі Львова! (Гнівно.) Зараз же кажи, з кого ти її писав? З якої негідниці?
І в л є в (здивований.) Чого ти кричиш? Це тебе зовсім не торкається.
Любовицька. Ба, ні, тбркається! Щоб написати таку чудову річ, треба бути закоханим в натуру! А, тепер я все розумію. Я знаю, з кого ти писав! Та ось чому вона так зніяковіла! Я її бачила сьогодні ввечері, цю твою коханку.
Івлєв. Ти збожеволіла! В мене немає жодної коханки.
Любовицька. Ні, не збожеволіла! Вона зі Львова, її звуть... Вель... Вель... а,-згадала — Ульчицька!
Івлев (вражений). Ульчицька... Гельця тут! Не може бути!
Любовицька. Ага! Ти признався!
II
Входить жвава і збуджена Віра.
Віра. Страшенно втомилась, дайте чого-небудь поїсти, вранці знову на вартування. (Побачивши картину, спиняє-ться вражена.) Яка чудова річ! Яка краса... Псіхея. Та це ж Лена, Лена Ульчицька, яку ми сьогодні бачили. Яка разюча схожість!
Івлєв (про себе). Який химерний збіг.г. Вона тут... І я пізнаю про це в ту хвилину, коли відкрив цей ящик.
Хлопець, що досі стримувався, забувши попередження, знову починає
завзято стукати.
Любовицька. Надзвичайно разюча! Так ось які знайомства в цієї Євгенії! Безтурботні дівчата, що готові на першу вимогу скинути сорочку перед мужчиною!
Івлєв. Гельця чесна дівчина! Ти не смієш так говорити! Треба раніш знати її історію!
Віра. Вона чудова дівчина! І нічого тут безсоромного немає. Така краса вища від брудних підозрінь!
Івлєв. Спасибі, Віра. Якби ти знала її життя. Вона вчилась у філармонії і мусила щось заробляти, щоб годувати себе і стару матір.
Любовицька (намагається перекричати гуркіт молотка, що підсилився). Як це зворушливо! А чому вирішила звернутись до твоєї ласки! Можу собі уявити ідилію! Ось чому ти так дбав про цю карт.ину. (До хлопця.) Та чи вгамуєшся ти нарешті, йолопе, з своїм стукотінням! Зараз же забирайся геть!
Хл о'пець кидає молоток і тікає. III
З дверей своєї кімнати .виходить Виходцев в халаті і чорній шовковій
шапочці.
Виходцев. Знову завелись! Та майте ж совість, громадяни, "избави нас от лукавого"! Цілий день, цілу ніч крик, галас, стукотня! Тільки візьмешся до праці, починається симфонія... це ж неможливо, синьйори!
Твлєв. Пробачте, дорогий Яків Захарович, я подбаю, щоб було тихше.
Виходцев. Тільки й спасіння, як почнеться тривога. Тоді хоч бомби змушують вас сидіти тихо, або ще краще тікати в льох. Єдиний час, коли можна працювати або зітхнути спокійно.
Любовицька. Дивні претензії, мсьє Виходцев, зрештою, "квартира наша, і ви не маєте жодного права.
Виходцев. "Но избави нас от лукавого!.."
Любовицька. Грамофон.
Виходцев. Кав'ярний млинок! (Зникає.)
Любовицька. Зозуля з дзиґарів — вистрибне, про-
кукає і сховається. ,
IV
Сильний дзвінок/
Любовицька (злякано). Хто там? Хто може бути так пізно? Одинадцята година. Не відчинять! Що таке?
Входить Дрозденко, підтримуючи знесиленого і напівнепритомного Ореста. З-за дверей виглядає робітниця, й хлоцчик-столярчук, вносить і ставить на підлогу чемодан Ореста.
Любовицька. Що таке.? Що вам потрібно, громадяни? Юлій Лаврентійбвич, та спитайте-бо ви, нарешті, в чім справа?
Дрозденко. Пробачте, товариші, але я мушу вас потурбувати, бо скоїлось нещастя. Чи не зможете ви прийняти до себе, бодай на одну ніч, цього товариша? Він лежав поранений і непритомний біля вашого парадного. Очевидно, він втратив багато крові.
Садовить Ореста на софу на першому плані. Орест схиляється безсило навзнак, Дрозденко допомагає йому лягти.
Я б узяв його до себе, але живу за містом в гуртожитку.
І в л є в. Ну, звичайно, звичайно, будь ласка.
Віра. Будемо дуже раді, дозвольте, я подивлюсь на його рану.
Любовицька (гостро). Віро! Не мішайся не в своє діло. Пробачте, товаришу, але, на жаль, я не можу прийняти зараз нікого. У нас дуже тісно, я хвора і не переношу жодного шуму. Чоловік мій відомий художник і має право на' додаткову жилплощу. До того ж, ми цими днями зовсім виїжджаємо з міста.
Дрозденко. Але ж він хворий, і це на одну ніч.
Л ю б 6 в и ц.ь к а. А, то він ще хворий! Ні, ні! Ні в якому •разі! Може, щось заразне, сипний тиф...
В і р а. Як тобі не соромно, мамо! Ви ж бачите, що він поранений! (Підходить до Ореста і оглядає рану.) І справді скільки крові... вся пов'язка промокла. Юлій Лаврентійович, принесіть, будь ласка, з моєї кімнати мій чемоданчик.
Івлєв іде і приносить. Віра знімає пов'язку.
Хто це його перев'язував так невдало... Проте небезпеки, здається, немає... Дайте... (Бере з чемоданчика бинт і перев'язує.)
Орест стогне.
Так, небезпеки нема, але він втратив багато крові... і температура підвищена. Йому необхідний спокій і сон.
Любовицька. Це все дуже добре, але я повторюю, в мене не госпіталь і прийняти хворого я не можу. І взагалі, я не розумію, вдиратись вночі в приватну квартиру, турбувати хворих людей, коли і без того нерви від...