Орест. Мамо!
Лена. Євгенія Йосипівна! Заспокойтесь!
Євгенія. Мільйони людей забувають зараз про все, що прив'язує їх до життя — батьків, дружин, дітей! Мільйони людей злили свої сили, думки, почуття, щоб відкинути, розчавити ворога! А ти, син Пряхіна, ганьбиш його ім'я і залишаєш своє місце в бою, коли вирішується доля Вітчизни!
Орест. Мамо!
Євгенія. Залиш мене! Я не можу тебе бачити... (Падає безсило в крісло.)
Орест мовчки іде до дверей і, взявши з підлоги свій чемодан, виходить.
IV
Лена (якусь мить стоїть приголошена, потім кидається до дверей). Орест!
Євгенія (спиняє її жестом). Не смійте!
Лена (обурена). Як вам не соромно! Зустріти так сина... та ще пораненого, втомленого з дороги!
Євгенія (підводиться). Пораненого? Хіба він поранений? Не ваше діло! Я знаю, що кажу.
Лена. Ні, не знаєте! Хіба ви вислухали його, розпитали, чого він приїхав? Тепер я вірю тому, що казала ця жінка... що ви... що ви не мати Ореста! Рідна мати не вижене сина з дому.
Євгенія (вражена, хапаючись за серце). Яка жінка? Хто... хто вам сказав?
Лена (вже жаліючи, що сказала). Я не знаю... Якась Любарська... Любовицька... Ради бога, заспокойтесь... Вона була тут годину тому.-.. Ну, годі-бо, заспокойтесь. (Біжать до столу, налавае вода в склянку, подає Євгенії.) Випийте води... не хвилюйтесь, дорога, я ж не хотіла вас бентежити. Простіть мене, моя люба!
Євгенія. Любовицька... Значить, це правда... вона тут...
Лена. Ну, годі-бо, заспокойтесь. (Гладить її руки.) Я певна, що все обійдеться.
Євген ія^з мукою, немов думаючи вголос). Я не мати... Раптом — не мати. Через стільки років турбот, хвилювання, муки. (Вже до Лени, що сіла біля неї.) Так. Я не мати Ореста, я тільки дружина його батька-героя. Але яка мати на світі може віддати синові більш, ніж віддала йому я? Дев'ятнадцять років тому я взяла Ореста в першої жінки мого чоловіка. Я відняла, я вирвала в неї п'ятилітнього хлопчика, випещеного й ніжного, як дівчинка. Чи могли ми лишити його там в розбещеної, легковажної матері?
Лена. Це було ваше право, особливо вашого мужа.
Євгенія. Не право, а обов'язок! Коли через дев'ять років по тому Пряхін загинув як герой, страшна відповідальність за його сина лягла на мої плечі. О, як пам'ятаю я цей буряний, сніжний день, Красну площу, врочисті вогні великої зали.
Лена. Так... Це хвилини, що керують усім життям.
Євгенія. Я виростила юнака і мужа і, виряджаючи торік на війну, чекала назад героя — такого ж, як його прославлений батько. І що ж! Він повернувся сюди, щоб розшукати її! Так, тепер мені ясно, чого він приїхав! Шукати її, ту, що бавилась з ІІИМ колись як з лялькою, як з кучерявою болонкою!
Лена. Нехай! Але він любить вас!
Євгенія. Мене? Ні... (Гірко.) Я ж не мати... в мене ж суворе серце. Я не вмію голубити й вилизувати дитину, як кицька. Я вчила його обов'язку і честі,, і замість колиски, клала в огонь, щоб загартувати душу. І ось відплата... (Похиляє голову на руки.) Він любить не мене, а її...
Лена (бере її руки). Та ні ж бо, ні, це неправда! Я бачу його вперше, я розмовляла з ним півгодини, але скільки разів1 він згадував про вас — і з якою пошаною, ласкою.
Євгенія. Він? Згадував про мене?'
Лена (збуджено і палко). Так, так, весь час! А як він про вас піклується. В нього невеличка рана на голові від осколка,-то він навмисно не знімав пілотки, щоб не хвилювати вас даремно.
Євгенія. І все ж таки вона переможе...
Лена. Хочете, я зараз же дожену й приведу його додому? (Схоплюється.) Не бійтесь, я нічого не буду говорити про вас, я сама. (Одягає манто, капелюшок.) Хіба ж можливо, щоб через таку дрібницю. Я певна, що він сам шкодує.
Єв генія. Не треба! Не смій же йти!
Л'е н а. Ба, ні, це вже не ваше діло! Я вмить. (Несподівано цілує Євгенію і виходить.)
V
Є в ге н,і я (сама). Невже я помилилась, взявши голуба в орлине гніздо? (Задумалась.) І чи зможе найкращий вплив перебороти голос матері... (Згадує.) "Є одна справа, яку я повинен з'ясувати". (Схоплюється, пройнята новою думкою.) Він одержав від неї листа і тепер пішов до неї! І вона одразу обплутає його душу! І я сама штовхнула його туди! Що ж тепер робити?
Дзвінок. Євгенія кидається до дверей.
Невже він повернувся! О, як би це було добре...
Швидким і впевненим кроком входить майор Дрозденко. Це вродливий, ставний чоловік з мужнім, одвертим обличчям і чорною, квадратною бородою, років 40, в формі артилериста.
Дрозденко. Ну, все гаразд. Щойно з батареї. Одбили клятих1! Прогнали. Здрастуйте, Євгеніє Ріосипівно. (Міцно тисне її руку.) Не пізно? Маю вільну годину до нічної варти і .вирішив ,вас— провідати. Цілих два дні не міг вибратись, навіть додому не заходив. Що це з вами? Щось трапилось?
Є в г е н і я. Ні, ні, нічого. Дуже рада. (Намагається приховати своє збентеження.) Може, хочете чаю? Я зараз. (Вмикає електричний чайник, ставить на стіл хліб, масло, посуд тощо.)
Дрозденко. Ащож.не відмовлюсь. (Ходить збуджений по кімнаті.) Так, прогнали, ледве половина врятувалась. Шість мої зенітки підбили, а вісім в повітрі. Ба! Та іде як! Цікава історія — коли вони ще летіли в місто, їх зустрів кілометрів за двадцять один наш бомбардувальник, що прямував сюди з південного фронту з якимсь дорученням. А в цьому ж самольоті летів один зовсім сторонній товариш, теж льотчик. Він мав командировку чи навіть відпустку, точно не пам'ятаю, і скористався випадком, ілдоб швидше по-трапити додому. Аж замість відпустки наскочив на кількох юнкерсів 6 і двох мессершміттів 1. Бомбардувальник не розгубився і почав одбиватись, причому одразу ж збив ближчого' юнкерса. Але одразу ж був вбитий і наш пілот. Євгенія. А машина? А інші?
Дрозденко. Інші були поранені, але легко. Тоді сторонній льотчик, отой, що їхав у відпустку, вмить замінив вбитого, і, як тигр, кинувся на німців.
Євгенія. Як! На важкій машині в атаку? Там же були месершмітти!
Дрозденко. Уявіть собі! Першою ж чергою збив ще одного юнкерса, тоді кинувся за винищувачем, запалив і того, а третього протаранив! От вам і пасабкир. А сам навіть не зачеплений, щасливо привів машину. Тільки чемодан, кажуть, весь в дірках від куль — це мені стрілок-радист розповів.