Я дивлюся на паспорти, не вірячи своїм очам.
— То вам і справді паспорт більше не потрібен? — насилу вимовив я.
— Ви можете взамін віддати мені свій, — відповів Шварц. — Мені потрібен який-небудь паспорт на один-два дні. Поки перейду кордон.
Я запитально поглянув на нього.
— В іноземному легіоні паспортів не питають. Ви знаєте, туди приймають емігрантів. І поки живуть на світі люди, подібні до того сміхуна, було б злочином позбавити себе життя, яке можна віддати для боротьби з такими варварами.
Я дістав з кишені свій паспорт і передав йому.
— Дякую, — мовив я. — Від щирого серця дякую вам, пане Шварц.
— Ось вам ще й трохи грошей. Мені тепер вони ні до чого. — Шварц поглянув на годинник. — Ви б могли зробити мені ще одну маленьку послугу? Через півгодини її заберуть. Чи не пішли б ви зі мною туди?…
— Гаразд.
Шварц заплатив по рахунку. Ми вийшли на вулицю, і в ту ж мить нас обійняв галасливий ранок.
На неспокійному Тахо вилискувало біле судно.
Я стояв у кімнаті поряд із Шварцом. Там ще висіли розбиті дзеркала. Тепер зяяли порожні рами. Скалки вже хтось підібрав.
— Може, я повинен був останню ніч лишитися з нею? — запитав Шварц.
— Ви були з нею.
Жінка лежала в труні, як і всі мерці. Ніщо її вже не цікавило — ні Шварц, ні я, ні вона сама. По тому обличчю вже не можна було уявити, як вона виглядала в житті. Там ніби лежала статуя, по якій один тільки Шварц міг уявити, чим вона була, коли ще дихала. Але Шварц гадав, що і я теж можу відтворити її живий образ.
— У неї є… — почав він, — там ще лишились… — Він вийняв із шухляди кілька листів. — Я не читав їх. Візьміть собі.
Я взяв ті листи й хотів покласти їх у труну. Потім передумав — адже тепер, на думку Шварца, небіжчиця належала тільки йому. Ті листи від сторонніх людей вже не мали до неї ніякого відношення, він не хотів їх віддавати їй, та не хотів і знищувати, бо ж вони колись належали їй.
— Я візьму їх собі, — сказав я, ховаючи листи до кишені. — Вони нічого не значать. Менше, ніж монета, яку віддають за тарілку супу.
— Милиці, — докинув Шварц. — Тепер я пригадав. Вона це називала милицями і вдавалась до листування тільки для того, щоб лишитись вірною мені. Ви це можете зрозуміти? Це ж суперечить здоровому глузду…
— Ні, — сказав я, а далі обережно, з глибоким співчуттям додав: — Чому ви, кінець кінцем, не дасте їй спокою? Вона любила вас і лишалася з вами, поки могла.
Шварц кивнув. Несподівано в ньому ніби щось зломилось.
— Оце я й хотів знати, — прошепотів він.
У кімнаті, де лежала небіжчиця, стояв важкий запах, дзижчали мухи, від нагорілих свічок і від нагрітих сонцем стін стало жарко. Шварц помітив, що я почав озиратись навколо.
— Мені допомогла одна жінка, — сказав він. — Самому важко в чужій країні. Треба було покликати лікаря. Потім поліцію. Небіжчицю були забрали. А вчора увечері знову принесли сюди. Досліджували, від чого померла. — Шварц безпорадно дивився на мене. — Її… вона вже тут не вся… Мені сказали, щоб я не розкривав її…
Прийшли носильники. Труну закрили. Шварц ледве тримався на ногах.
— Я поїду з вами, — сказав я.
До кладовища було не дуже далеко. Сяяв промениста^ ранок, і вітер свистів, підганяючи хмарки, — так вівчарка женеться за отарою овець. На цвинтарі, під безмежним небом Шварц видавався маленьким і забутим.
— Ви хочете повернутися до своєї квартири? — запитав я.
— Ні.
Ідучи на кладовище, він захопив і свій чемодан.
— Ви не знаєте кого-небудь, хто міг би підправити паспорти? — запитав я.
— Грегоріус. Він уже з тиждень як тут.
Ми пішли до Грегоріуса. З паспортом, який призначався тепер для Шварца, Грегоріус упорався швидко; особлива точність тут була зайва. Шварц мав посвідку з вербувального бюро Іноземного легіону; йому лишалось тільки перейти кордон і, добравшись до казарми, викинути мій паспорт. В легіоні минулим не цікавились.
— А що сталося з тим хлопцем, якого ви привезли з собою? — поцікавився я.
— Дядько ненавидить його; але хлопець щасливий, що принаймні є хтось із рідні, а не тільки чужі люди.
Я поглянув на чоловіка, який тепер носив моє прізвище.
— Бажаю вам успіхів, — сказав я, уникаючи прізвища. Крім цієї тривіальної фрази, мені нічого не спало на думку.
— Ми вже більше не побачимося з вами, — відповів він. — Та це й краще. Я надто багато вам розповів про себе, щоб мені хотілося зустрічі з вами.
Я не був певен того. Можливо, пізніше він саме тому й захоче побачити мене. В уяві Шварца я був єдиною людиною, яка понесла з собою неспотворений образ його долі. Та могло статись і так, що він якраз за це зненавидить мене, бо пізніше йому може здатися, ніби я відібрав у нього дружину, на цей раз уже безповоротно і назавжди — адже він вірив, що власна пам'ять обдурює його, а в моїй — образ лишиться чистим.
Я дивився, як він пішов по вулиці з чемоданом у руці — жалюгідна постать, образ вічного рогоносця і вічного палкого коханця. Але чи не володів він своєю коханою сильніше, не любив її глибше, аніж тупі переможці? І чим ми володіємо насправді? Навіщо зчиняти стільки галасу з приводу речей, які ми щонайбільше позичаємо на певний час, і навіщо всі оті балачки про те, володіємо ми більше чи менше, коли облудне слово "володіти" означає всього-на-всього — обіймати повітря?
У мене була з собою фотокартка дружини; тоді ж бо завжди потрібні були фото для різних документів. Грегоріус негайно взявся за діло. Я не відступав від нього ані на крок. Не наважувався й на мить випускати паспорти з поля зору.
Опівдні вони вже були готові. Я майже бігцем кинувся до трущоби, в якій ми тулились тоді. Рут сиділа біля вікна, спостерігаючи за грою рибальських дітей у дворі.
— Програв? — запитала вона, побачивши мене у дверях.
— Завтра їдемо! У нас будуть інші прізвища, у кожного своє, і в Америці нам доведеться побратися вдруге.
Про те, що я тепер носив ім'я людини, яку, можливо, вже шукали як убивцю, я не думав. Наступного вечора ми відпливли і без жодних труднощів добрались до Америки. Але паспорти двох закоханих не принесли нам щастя; через півроку ми з Рут розірвали шлюб. Щоб узаконити цю процедуру, ми змушені були спершу одружитися вдруге. Згодом Рут вийшла заміж за багатого американця, який у марсельському консульстві поручився за Шварца. Все це йому здалося до такої міри кумедним, що він навіть виступив свідком, коли ми з Рут одружувалися вдруге. А через тиждень, у Мехіко, ми розлучилися з Рут.