— Любий мій, — сказала якось уночі Гелен, і то був єдиний випадок, коли вона заговорила про це, — обітованої землі, якої ти жадаєш, ми вже не побачимо разом…
Надвечір я повів її до лікаря. Нараз у мені, наче блискавка, спалахнув безсилий протест, який людина відчуває тільки тоді, коли вже не може втримати того, кого любить.
— Гелен, — задихаючись, мовив я, —— що з нами зробило наше життя?
Вона мовчала. Потім похитала головою і посміхнулась.
— Ми взяли від нього все, що могли, — відповіла вона. — І цього доволі.
Невдовзі настав день, коли з консульства прийшла неймовірна звістка: нам виписали дві візи. Примха п'яненького американця, з яким ми познайомилися цілком випадково, подіяла там, де ніяке горе, ніякі благання не допомагали! Я зареготав. То була істерика. Для того, хто ще може сміятися, в сучасному світі знайдеться багато смішного, хіба не так?
— Та настає час, коли вже не до сміху, — докинув я.
— Дивно, що нерідко ми сміємося в останні дні, — сказав Шварц. — Ми потрапили в гавань, як нам здавалось, захищену від усіх вітрів. Гіркота вичерпалась, не було вже й сліз, а сум став таким прозорим, що часом його важко було відрізнити від меланхолійно-іронічної веселості. Ми переселилися в невеличку квартиру. Осліплений незбагненною одержимістю, я не відступався від свого плану: втекти до Америки. Довгий час не відходило жодне судно; і ось, нарешті, цей пароплав… Я продав останній малюнок Дега і купив квитки, Я був щасливий. Гадав, що ми врятовані. Всупереч усьому! Всупереч передбаченням лікарів. Я вірив іще в одне чудо!
Відплиття відклали на кілька днів. Позавчора я ще раз пішов до судноплавної контори. Від'їзд було призначено на сьогодні. Я сказав про це Гелен і вийшов дещо купити в дорогу. Та коли повернувся додому, вона вже була мертва. Всі дзеркала в кімнаті були побиті. Її вечірнє вбрання лежало пошматоване на підлозі, а вона лежала поряд нього.
Спершу мені спало на думку, що її вбили якісь грабіжники… Потім я подумав, що це могли вчинити агенти гестапо; проте вони б шукали скоріше мене, а не її. І тільки побачивши, що все, крім дзеркал та вечірнього вбрання, ціле й непошкоджене, я збагнув, у чому річ. В ту мить я згадав про отруту, яку передав Гелен раніше і про яку вона сказала, ніби десь загубила її.
Я постояв трохи, втупившись у неї очима, потім почав шукати листа. Ніякого листа не було. Вона не лишила по собі нічого. Пішла від мене без єдиного слова. Ви можете це зрозуміти?
— Так, — озвався я.
— Ви це розумієте?
— Так, — повторив я. — А що ж вона мала писати вам?
— Хоча б що-небудь. Чому вона таке вчинила або…
Шварц замовк. Він, певно, мав на увазі якісь останні прощальні слова, останнє запевнення в вірності й любові, щось таке, що він міг би взяти з собою в свою самотність. Він навчився відкидати різні шаблонні поняття, але цього, здавалося, не міг позбутись.
— Якби вона сіла писати вам, то ніколи б не дописала до кінця, — мовив я. — А тим, що не написала нічого, вона сказала вам більше, ніж могла передати будь-якими словами.
Він трохи подумав.
— Ви бачили об'яву в судноплавному бюро? — згодом запитав він пошепки. — Відклали на один день… Якби вона про це знала, то прожила б іще день!
— Ні.
— Вона не хотіла їхати зі мною. Тому і вчинила так!
Я похитав головою.
— Вона не могла більше зносити болю, пане Шварц, — обережно почав я переконувати його.
— Не думаю, — відповів він. — Навіщо вона вдалася до цього якраз напередодні відплиття? А може, вона думала, що її хвору не впустять до Америки?
— Чому ви вважаєте, що людина при смерті не має права сама визначити, коли вже несила терпіти? — заперечив я. — Адже це найменше з того, що ми можемо вирішити!
Шварц мовчки дивився на мене.
— Вона витерпіла до кінця, — мовив я. — І заради вас, хіба ви цього не розумієте? Лише заради вас. І тільки переконавшись, що ви врятовані, здалася…
— А коли б я не був такий засліплений своєю метою? Коли б я не рвався до Америки?
— Пане Шварц, — мовив я, — це теж не затримало б розвитку хвороби.
Він якось дивно ворухнув головою.
— Вона пішла від мене, і раптом стало так, ніби її ніколи й не було, — прошепотів він. — Я довго дивився на неї, але жодної відповіді не побачив. Що я наробив? Убив її — чи дав їй щастя? Любила вона мене чи я для неї був лише палицею, на яку вона могла, спертися тоді, коли їй цього хотілось? Я не знаходжу ніякої відповіді.
— А вам вона потрібна?
— Ні, — несподівано відповів він тихим голосом. — Пробачте. Очевидно, ні.
— Та її і немає. Не може бути жодної іншої відповіді, крім тієї, яку ви самі даєте собі.
— Я розповів усе це вам, бо хотів дещо з'ясувати, — прошепотів Шварц. — Що це було? Пусте, марне життя, життя нікчеми рогоносця, вбивці?
— Цього я не знаю, — відповів я. —— Але, як хочете знати, то було водночас життя люблячої людини і, коли це для вас щось важить, — свого роду життя святого. А втім, до чого тут усі ці назви? Воно було. Хіба цього не досить?
— Було. Але чи є воно і досі?
— Воно є, поки живете ви.
— Тільки ми тримаємо його в собі, — пошепки мовив Шварц. — Ми з вами. Більше ніхто. — Він уп'явся в мене очима. — Не забувайте цього! Хтось та повинен його зберегти! Воно не повинно зникнути! Тепер нас уже тільки двоє. Але в мене, для нього ненадійне сховище. А воно не повинно вмерти? Воно повинно жити далі. І в вашій пам'яті йому ніщо не загрожує.
Незважаючи на мій скептицизм, мене охопило якесь моторошне відчуття. Чого хотів від мене цей чоловік? Передати мені разом з паспортом і своє минуле? Чи, може, він хотів покінчити з собою?
— А чому воно має у вас померти? — запитав я. — Адже ви і Далі житимете, пане Шварц.
— Я не збираюсь накласти на себе руки, — спокійно відповів Шварц. — Не думаю про це відтоді, як побачив сміхуна-гестапівця, і знаю, що він іще живе. Але моя пам'ять буде намагатись зруйнувати той образ. Вона розжує, розмеле і спотворить його так, як мені хочеться, і в ньому вже не буде нічого страшного. Уже через кілька тижнів я не зміг би розповісти вам того, що розповів сьогодні. Тому я хотів, щоб ви вислухали мене! Ви збережете його неспотвореним, бо для вас нічого небезпечного в цьому немає. Десь же повинен він лишитись… — з раптовим розпачем у голосі мовив Шварц. — Повинен лишитись у чиїйсь пам'яті таким, як був, принаймні на короткий час. — Шварц вийняв з кишені два паспорти й поклав передо мною. — Ось вам тут і паспорт Гелен. Квитки на пароплав уже у вас. А тепер маєте й американські візи. На двох осіб. — Він невиразно посміхнувся і замовк.