Ніч лагідна

Сторінка 52 з 103

Френсіс Скотт Фіцджеральд

... Дивно, що ми тепер завжди разом і завжди самі, правда, Дік? Хоч куди б ми ішли, завжди приходимо одне до одного. І, крім кохання, нам нічого більше не треба. Тільки я кохаю дужче і зразу відчуваю, коли ти віддаляєшся від мене, хоча б на трошечки. По-моєму, нема кращого, ніж, бути як усі люди,— простягнеш руку, а ти лежиш поряд, такий теплий-теплий.

... Будь ласка, подзвоніть моєму чоловікові в лікарню. Так, ця книжка розходиться добре, її мають видати шістьма мовами. Я сама хотіла перекласти її на французьку, але останнім часом трохи нездужаю і боюся впасти, такою я стала важкою й незграбною. Наче поламаний Іванець-киванець, що не може встати рівно. Холодний стетоскоп, приставлений до серця, і найвиразніше оте почуття — je m'en fiche de tout... [36] Ох, як плакала та бідолашна жінка, в якої дитина народилася зовсім синя, краще б уже мертва. Як чудово, що нас тепер троє, правда?

... Але ж це нерозумно, Діку, адже нам і справді потрібна більша квартира. Невже нам поневірятися, відмовляти собі в найнеобхіднішому тільки тому, що уорренівських грошей більше, ніж дайверівських? Ах, дякую, люба, але ми передумали. Той англійський священик сказав нам, що тут у вас в Орвієто чудове вино. Он як, його не можна перевозити? Тоді все ясно: ми ж так любимо вино, а про таке ніколи й не чули.

Озера наче позападали в коричневій глині, а схили поборознені зморшками й нагадують величезні черева. Фотограф зняв мене, коли ми пливли на Капрі я сиджу коло борту, волосся спадає за поруччя. "До побачення, Блакитний гроте,— співав човняр,— я скоро повернуся!" А потім — подорож по страшній розпеченій халяві італійського чобота, де лиховісно шелестів вітер, обдимаючи мури старовинних замків, і здавалось, ніби на вершинах горбів причаїлися й дивляться вниз мерці.

... Мені подобається цей пароплав, особливо коли наші підбори разом стукотять по палубі. За рогом салону налітає вітер, і щоразу, коли ми підходимо туди, я виставляю плече проти вітру й щільніше загортаюся у свій плащ, але від Діка не відстаю. Ми співаємо якусь безглузду пісеньку:

Ох-ох-ох,

Фламінго ходять вдвох,

Ох-ох-ох,

Шкода мені обох!

З Діком не знудишся — тільки пасажири в шезлонгах озираються на нас, якась жінка дослухається, що ми співаємо. Дікові набридло співати, що ж, Діку, іди далі сам. Тільки далі ти йтимеш уже не так, любий, дихати тобі буде важче, доведеться торувати собі стежку через тіні шезлонгів, крізь мокрий дим із димаря. Ти побачиш, як твоє відображення рухається в очах тих, хто дивиться на тебе. Закінчиться твоя окремішність; що ж, треба, мабуть, доторкнутися до життя, щоб від нього відштовхнутися.

А я сиджу на підпорі рятувального човна й дивлюся на море, і моє розпущене волосся блищить і має на вітрі. Я сиджу, нерухома на тлі неба, а корабель несе мене вперед, у блакитну імлу прийдешності, як свою окрасу, як Афіну Палладу, побожно вирізьблену на носі галери. Вода хлюпоче у корабельних вбиральнях, а за кормою шумують і скаржаться хвилі, і бризки, зриваючись з них, міняться, мов агатово-зелене листя.

... Того ранку ми багато подорожували — від затоки Вуллумулу до Біскри. На краю Сахари нас накрила хмара сарани, а наш шофер, сміючись, запевняв нас, що це джмелі. Вночі небо було зовсім низьке, і відчувалася присутність чужого, всевидющого бога. Ох, бідний, голий, малий Улед Наїл! Та ніч була повна звуків: флейти й сенегальські барабани, зітхання верблюдів і дріботіння ніг — тубільці в сандалях, зроблених із старих автомобільних покришок.

Але на той час я знову була мов не своя — поїзди і пляжі, все зливалося в одне. Через те він і повіз мене подорожувати, але після народження другої дитини, моєї маленької Топсі, світло знову померкло для мене.

... Викличте сюди мого чоловіка, як він міг кинути мене тут на цих неуків, цих невігласів! Ви кажете, що в мене народилася чорна дитина,— але ж це нісенітниця, брудна і дешева вигадка! Ми приїхали в Африку тільки для того, щоб побачити Тімгад, бо над усе в світі мене цікавить археологія. Мені набридло, що я нічого не знаю і що всі весь час нагадують мені про це.

... Коли я одужаю, я хочу стати такою ж освіченою людиною, як ти, Діку,— я б почала вивчати медицину, але, мабуть, уже пізно. Давай купимо на мої гроші будинок, бо набридли мені ці квартири і тебе чекати набридло. Адже тобі нудно в Цюріху, і в тебе не лишається часу, щоб писати, а ти ж сам казав, що вчений, який не пише, не справжній вчений. А я теж виберу собі яку-небудь науку й вивчу її як слід, щоб була для мене опорою, якщо я знову розклеюся. Ти допоможеш мені, Діку,— я тоді не почуватиму себе такою винною. І ми оселимося десь коло теплого моря, де можна засмагати й не старітися.

... У цьому флігелі Дік працюватиме. Уявляєте собі, ця ідея виникла в нас обох одночасно. Стільки разів обминали Тарм, а тут вирішили заїхати, подивитися, і виявилося, що ці будинки стоять порожні, за винятком двох стаєнь. Купівлю ми оформили через одного француза, та як тільки в морському відомстві почули, що якісь американці купили частину села в горах над морем, сюди наїхали шпиги. Вони нишпорили серед будівельних матеріалів, шукали, мабуть, чи не сховано там гармат,— врешті-решт Бебі довелося двічі телефонувати в Affaires Etrangères [37] у Париж.

Ніхто не приїздить на Рів’єру влітку, отож знайомих буде небагато і можна буде працювати. Щоправда, з’являється дехто з французів; минулого тижня завітала Містенгет і дуже здивувалася, що готель відкритий; потім — Пікассо і ще той, хто написав "Pas sur la bouche". [38]

... Дік, чому ти записався в готелі "Містер і місіс Дайвер", а не "Доктор Дайвер і місіс Дайвер"? Та ні, я просто так — просто мені спало на думку,— ти сам мене завжди вчив, що праця для людини — найголовніше, і я звикла так думати. Ти казав, людина повинна знатися на чомусь, а коли вона свої знання розгубила, то, виходить, вона вже нічим не краща за інших, і що головне — встигнути утвердитися в житті, перше ніж розгубиш те, що знав. Якщо ти хочеш перевернути світ догори ногами — будь ласка, любий, але чи повинна твоя Ніколь ходити на руках, щоб не відставати від тебе?