... Ейб Норт вважає, що я дуже мовчазна. Відколи я вперше одужала, ми з Діком частенько розмовляли до пізньої ночі — сиділи в ліжку й смалили сигарети, і тільки коли починало зоріти, пірнали в подушки, щоб сховатися від світла. Інколи я співаю чи бавлюся із тваринами, і в мене є кілька друзів — от, наприклад, Мері. Коли ми з Мері розмовляємо, то не слухаємо одна одну. По-справжньому розмовляти вміють тільки чоловіки. Коли я розмовляю, то кажу собі: напевно, тепер я — Дік. А інколи я — мій син, він такий розумний і розважливий. Я навіть бувала часом доктором Домлером, а колись, можливо, приберу і вашу подобу, Томмі Барбан. Томмі, здається, закоханий у мене, але тихо, не настирливо. Цього, однак, вистачає, щоб вони з Діком почали дратувати один одного. А загалом, так добре мені ще не жилося. Мене оточують друзі, які мене люблять. Я сиджу на тихому пляжі на березі Середземного моря, неподалік від свого дому, зі мною мій чоловік, мої діти і наші друзі. Все чудово, чудово — от тільки аби мені ще перекласти на французьку цей клятий рецепт — курча по-мерілендському. Так приємно ворушити пальцями ніг у теплому піску.
Хвилинку, зараз гляну. Ще якісь нові люди? Ах, ота дівчина, тепер бачу. На кого, кажете, вона схожа?.. Ні, не дивилася, сюди рідко привозять нові американські фільми. Розмері, а далі? Ми й справді стаємо фешенебельним курортом — такий наплив у липні! Атож, вона гарненька, та тільки тут скоро ніде буде голки встромити.
XI
Доктор Річард Дайвер і місіс Елсі Спірс сиділи в "Кафе союзників" у затінку запорошених дерев. З берега, пробравшись через Естерель, поривами налітав містраль, і рибальські човни погойдувалися в затоці, тицяючи щоглами в безбарвне серпневе небо.
— Я одержала листа від Розмері сьогодні вранці,— сказала місіс Спірс.— Яка жахлива історія з тими неграми! Уявляю собі, що вам довелося пережити. Але Розмері пише, що ви були її добрим ангелом.
— Я б нагородив Розмері медаллю за хоробрість. Історія й справді була вкрай неприємна. Єдиний, здається, кого вона зовсім не зачепила,— це Ейб Норт. Він вилетів до Гавра і, напевно, й досі нічого не знає.
— Шкода, що це так схвилювало місіс Дайвер,— обережно зауважила місіс Спірс.
Розмері написала їй з Парижа:
"Ніколь неначе збожеволіла. Я вирішила не їхати з ними на південь, бо Дікові й без мене вистачає клопоту".
— Вона вже заспокоїлася.— В голосі Діка прозвучало щось дуже схоже на роздратування.— Отже, завтра ви їдете звідси. А коли відпливає ваш пароплав?
— Завтра ж.
— Шкода, що доводиться розлучатись.
— Нам тут дуже сподобалося. Завдяки вам, ми чудово провели час. І ви перший чоловік, якому Розмері віддала своє серце.
Свіжий повів вітру огорнув порфірові гори Ла-Напуль. Щось у повітрі вже віщувало переміну погоди: буяння літа, в якому завмирає навіть плин часу, завершувалося, відходило в минуле.
— У Розмері бували захоплення, але рано чи пізно вона віддавала свого обранця в мої руки...— Місіс Спірс засміялася,— ... Для вівісекції.
— А мене, виходить, пощадили.
— Тут я однаково нічим не могла б зарадити. Вона закохалася у вас ще до того, як я вас побачила. І я схвалила її вибір.
Дік зрозумів, що ні він сам, ані Ніколь не відігравали в планах місіс Спірс якоїсь самостійної ролі; і зрозумів також, що її аморальність випливала з її самозречення. Вона мала на це право — то була її пенсія, відшкодування за відмову від особистого життя. В боротьбі за існування жінці часто доводиться йти на все, але навряд чи їй можна дорікати за такий вигаданий чоловіками злочин, як умисна жорстокість. Поки радощі і прикрощі кохання не виходили за певні рамки, місіс Спірс ладна була спостерігати їх з незлобивою відчуженістю євнуха, їй навіть на думку не спадало, що все це може погано скінчитися для Розмері,— можливо, тому, що вона цілком покладалася на доччин здоровий глузд.
— Якщо це справді було, як ви кажете, кохання, особливих страждань воно їй, здається, не завдало.— Він усе ще вдавав, ніби може думати про Розмері безсторонньо.— І так чи так, воно вже минуло. Хоча, між іншим, у житті людини важливі події часто починаються з дрібниці.
— Це не дрібниця,— відказала місіс Спірс.— Ви її перше кохання, ви стали для неї ідеалом. Вона пише про це в кожному своєму листі.
— Просто вона дуже чемна дівчина.
— Ви й Розмері — найчемніші люди в світі, але в даному разі вона не перебільшує.
— Моя чемність — це парадокс моєї вдачі.
В певному розумінні він мав рацію. Від батька Дік перейняв дещо нарочиту чемність тих молодих південців, які після громадянської війни переселилися на Північ. Часто він послуговувався нею, але так само часто й зневажав себе за це, бо розумів, що йдеться не стільки про намагання подолати свій егоїзм, скільки про намагання приховати його.
— Я закоханий у Розмері,— сказав він раптом.— Я знаю, що виявляю слабкість, кажучи це вам, але мені схотілося дозволити собі невеличку слабкість.
Слова прозвучали якось дивно, офіційно, так, наче сказані вони були для того, щоб столики й стільці в "Кафе союзників" запам’ятали їх назавжди. Скрізь і в усьому він відчував уже відсутність Розмері; лежачи на пляжі, бачив її обпалене сонцем, облуплене плече; гуляючи по саду в Тармі, затоптував сліди її ніг; а тепер-от оркестр заграв "Карнавал у Ніцці", відгомін веселощів минулого сезону, і все довкола немовби затанцювало, і душею цього танцю була вона. Протягом якихось ста годин вона опанувала всі премудрості чорної магії; вона була як беладонна, що туманить зір, як кофеїн, що перетворює фізичну енергію в нервову, як мандрагора, що дарує спокій.
Він зробив ще одну безнадійну спробу довести собі, що може говорити про Розмері так само безсторонньо, як і місіс Спірс.
— Знаєте, ви з Розмері зовсім несхожі,— сказав він.— У неї весь успадкований від вас розум йде на створення личини, яку вона показує світові. Вона не звикла мислити: в неї вдача ірландки, романтична й позбавлена логіки.
Місіс Спірс і сама знала, що під тендітною зовнішністю Розмері криється молодий мустанг, справжня дочка доктора Хойта, капітана медичної служби армії США. Розтин Розмері виявив би надмірне серце, печінку й душу, втиснуті в чарівну оболонку.