— Увага! Увага! Починаємо посадку. Приготуйтеся до вмикання вагомості. Усім приготуватися до тяжіння!
Коротульки, які не встигли навіть збагнути, що має статися, несподівано відчули вагу, яка вплинула на них, ніби поштовх, що збив усіх з ніг. Гвинтик і Шпунтик перші зрозуміли, що сталось і, скочивши на ноги, підняли з підлоги хворого Незнайка, а Пілюлька й Зірочка помогли підвестися Фуксії і Рибці.
Не встигли коротульки освоїтися з тяжінням, як стався другий поштовх, і всі знов опинилися на підлозі.
— Земля!.. Приготуватись до висадки! — пролунав голос Знайка. — Відчинити двері шлюзу.
Професор Зірочка, який був найближче до виходу, рішуче натиснув кнопку. Промінь світла блиснув у відчинених дверях.
— Несіть мене! Несіть! — закричав Незнайко й потягнувся руками до світла.
Гвинтик і Шпунтик винесли його з ракети й почали спускатися по металевій драбинці. Незнайкові перехопило подих, коли він побачив над головою яскраве голубе небо з білими хмарами і сонечко, що сяяло у високості. Свіже повітря сп'янило його. Все попливло в нього перед очима: і зелений луг, на якому серед ізумрудної трави рябіли жовтенькі кульбабки, біленькі ромашки й сині дзвіночки, і дерева, що тріпотіли на вітрі листочками, і сріблясто-синя гладінь далекої річки.
Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик уже ступили на Землю, Незнайко страшенно захвилювався.
— І мене поставте! — гукнув він. — Поставте мене на землю!
Гвинтик і Шпунтик обережно опустили Незнайка ногами на землю.
— А тепер ведіть мене! Ведіть! — кричав Незнайко.
Гвинтик і Шпунтик потихеньку повели його, бережно тримаючи попідруки.
— А тепер пустіть мене! Пустіть! Я сам!
Бачивши, що Гвинтик і Шпунтик бояться відпустити його, Незнайко почав вириватися з рук і навіть намагався вдарити Шпунтика. Гвинтик і Шпунтик відпустили його. Незнайко ступив кілька невпевнених кроків, але одразу ж повалився на коліна і, впавши обличчям униз, почав цілувати землю. Капелюх злетів у нього з голови. З очей покотилися сльози. І він прошепотів:
— Земле моя, матінко! Ніколи не забуду тебе!
Красне сонечко лагідно пригрівало його своїм промінням, свіжий вітерець ворушив його волосся, ніби гладив його по голівці. І Незнайкові здавалося, що якесь велике-превелике почуття сповнює його груди. Він не знав, як називається це почуття, але знав, що воно хороше і що кращого від нього на світі нема. Він тулився грудьми до землі, немов до рідної, близької істоти, й відчував, як сили знову повертаються до нього і хвороба його зникає сама по собі.
Нарешті він виплакав усі сльози, які в нього були, і піднявся з землі. І весело засміявся, побачивши друзів-коротульок, які радісно вітали рідну Землю.
— Ну от, братики, і все! — весело вигукнув він. — А тепер можна знову вирушати кудись у подорож!
От який коротулька був цей Незнайко.