— Гм, гм,— тільки й сказав він.
— Зрозумів тепер, про що йдеться? Хіба це не краще, ніж завантажувати 2305 назв різного мотлоху? Хіба не простіше, не логічніше — виробляти все, що потрібно, лиш як виникне така потреба?
— Звучить привабливо,— мовив Грегор. — Тільки ж...
— Що тільки ж?
Грегор похитав головою. А справді — що? Він не мав жодного уявлення. Просто давно переконався на власному досвіді, що всі технічні новинки ніколи не бувають такими корисними, надійними, взагалі доречними, як видаються на перший погляд.
Він довго думав, тоді натиснув кнопку й промовив:
— Транзистор, тип G серії 1324Е.
Машина загуділа й відкинула панель, явивши світові маленький транзистор.
— Непогано,— відзначив Грегор. — А що ти там робиш?
— Обчищаю креветки,— відповів Арнольд.
Поласувавши смачним салатом з креветками, компаньйони запитали в диспетчерів дозволу на зліт, і за годину ракета була вже в космосі.
Вони прямували до Деннета-IV, невеликої планети в сузір'ї Скарабея. Планета ця була тепла, волога і вельми родюча, але мала одну неприємну особливість: на ній майже весь час ішов дощ. Власне, дощило там дев'ять годин з кожних десяти, а в ту десяту годину все одно заходило на дощ.
На них чекала не така вже важка робота. Для багатьох планет, що відзначалися тими чи іншими неприємними особливостями, давно вже розроблено принципи регулювання клімату. Щоб змінити обличчя планети, фірмі ООО вистачить якихось кілька днів.
Подорож була не багата на події. Аж ось нарешті в ілюмінаторах з'явився Деннет. Арнольд вимкнув автопілот і спрямував ракету вниз, крізь щільну хмарову оболонку. Потім вони ще кілька миль спадали у білястому, майже прозорому серпанку. Тут компаньйони побачили гірські вершини й видивилися собі між них голу сіру рівнину.
— Дивний, одначе, колір мав ландшафт,— зауважив Грегор.
Арнольд кивнув. Він невимушено і вправно виконав звичний спіральний маневр, тоді вирівняв ракету, спустив її ще ближче до рівнини й, вимкнувши двигуни, зробив посадку.
— Ти ба, ніякої рослинності,— задумливо мугикнув Грегор.
За мить вони взнали, в чім річ. Ракета трошки зависла у порожнечі, тоді враз прошила наскрізь усю ту сіру рівнину й, пролетівши вниз ще вісім футів, тицьнулась у твердий ґрунт.
Сіра рівнина являла собою ніщо інше, як туман, але туман такої густини, що можлива тільки на Деннеті.
Компаньйони мерщій відстебнулися й почали рахувати в себе зуби, кості та суглоби. Лиш переконавшись, що нічого важливого не поламали, заходились оглядати корабель.
Для бідолашної старенької ракети падіння не минулося даром. Геть вийшли з ладу рація та автополіт. Погнулись десять пластин хвостового оперення. А що найгірше — розбилися на друзки кілька тендітних елементів управління.
— Нам іще пощастило,— промовив Арнольд.
— Так,— сказав Грегор, вдивляючись у щільну запону імли. — Тільки наступного разу посадку хай робить автоматика.
— Як на те, то я навіть радий, що так сталось,— відгукнувся Арнольд.— Зараз ти сам побачиш, що наш Виробник — то справжній рятувальник. Нумо, до роботи!
Вони склали список усіх пошкоджених вузлів та деталей. Арнольд підступив до Виробника, натиснув кнопку й проказав:
— Приводна пластина, площа п'ять на п'ять дюймів, товщина півдюйма, сплав типу 342.
Машина вмить подарувала їм пластину.
— Нам їх треба десять штук,— сказав Грегор.
— Знаю. — Арнольд знову натиснув кнопку: — Ще одну.
Машина нічого не видала.
— Мабуть, слід промовляти команду повністю,— здогадався Арнольд. Гепнув кнопку кулаком і проголосив: — Приводна пластина, площа п'ять на п'ять дюймів, товщина півдюйма, сплав 342.
Машина мовчала.
— Дивні справи,— сказав Арнольд.
— Ой, не дивні... — зітхнув Грегор, відчуваючи, як у животі в нього щось раптом ніби опустилось.
Арнольд спробував ще раз — безуспішно. Він подумав трохи, тоді натиснув кнопку й сказав:
— Пластмасова чашка.
Машина виробила чашку з яскравої блакитної пластмаси.
— Ще одну,— звелів Арнольд. Виробник лишився байдужим, і тоді Арнольд замовив воскову свічку. Машина йому не відмовила. — Ще одну воскову свічку,— проказав Арнольд. Машина на видала нічого.
— Дуже цікаво,— мугикнув Арнольд. — Мабуть, мені слід було обмислити й таку можливість.
— Яку можливість?
— Очевидно, Виробник ладен продукувати все що завгодно, але тільки в одному примірнику. — Арнольд зробив експеримент: зажадав від машини вироблення двох олівців. Вона виконала замовлення негайно, але видала лиш один олівець.
— Що ж, чудово,— сказав Грегор. — Нам потрібно ще дев'ять пластин, а для управління — чотири однакові деталі. Що будем робити?
— Щось придумаємо,— бадьоро відповів Арнольд.
— Буду сподіватися,— мовив Грегор.
Надворі пішов дощ. Компаньйони засіли щось придумувати.
— Є тільки одне пояснення,— промовив Арнольд через кілька годин.
— Принцип насолоди.
— Га? — стрепенувся Грегор. Він був задрімав, уколисаний лагідною скоромовкою дощу, що сипав по шерехатих боках космольота.
— Ця машина, напевне, має своєрідні розумові здібності,— сказав Арнольд. — Зрештою, що вона робить? Одержує певні спонукальні імпульси, трансформує їх у виконавчі команди і виробляє той чи інший продукт за програмою, закладеною в її пам'ять.
— Атож, саме так,— погодився Грегор. — Тільки все — в одному-єдиному примірнику.
— Еге ж. Але чому тільки в одному? Саме тут — ключ до всієї проблеми. По-моєму, Виробник сам приписав обмеження, зумовлені притаманним йому потягом до насолоди. Чи, може, квазінасолоди.
— Я не встигаю за твоєю думкою,— сказав Грегор.
— Та ось, подумай сам. Ті, хто створили машину, навряд чи закладали в неї такі обмеження. Тоді єдине пояснення полягає ось у чому: якщо машина за своєю конструкцією належить аж до такого ступеня складності, вона набуває квазілюдських властивостей. Від вироблення якоїсь нової речі вона дістає щось схоже на людську насолоду. Але новою річ буває тільки перший раз. Отже, після цього Виробник хоче продукувати вже щось інше.
Грегор поринув у млявий напівсон. А Арнольд вів своєї:
— Повне здійснення своїх потенціальних можливостей — ось чого б хотіла будь-яка машина. Превалююче бажання нашого Виробника — створити все, що тільки можна створити. З цієї точки зору дублювання будь-там-чого — лише марне витрачення часу.