Кілька слів про неусвідомлену брехливість недо-героя. З одного боку, він залишає Україну, спонукуваний "гіркотою становища": "Покинутий і зраджений майже всіма, крім кількох малоцікавих побратимів по буху, я вибрав нарешті втечу до Москви". Але опинившись в епіцентрі реакційного путчу (те, що путч уявний, тут не є суттєвим), Отто фон Ф. уболіває: "Яка жахлива пишномовність! Як багато слів з великої літери. Треба щось робити. Якось попередити хлопців…". Яких "хлопців" збирається попередити Отто — байдужих йому сусідів по гуртожитку? Малоцікавих друзів-алкоголіків? Автор, заморочений власною "жахливою пишномовністю" й багатослів'ям, не зауважує елементарних розривів акціонального коду, а, зауваживши, абияк з'єднує його з іншими кодами, непридатними для цього, створює сумнівні, м'яко кажучи, опозиції (наприклад, "Москва—Київ" у парадигмі Совдепїї), керуючись при цьому напередзаданими політичною кон'юнктурою настановами. Дилетантські уявлення про когерентність і структуру твору, печерна соцреалістична зацикленість у соціальному, непереборна потреба писати (те, що Барт називав "недиференційованою оральністю")… Ліпше б той Отто залишився поетом. Або коректором. Чи, бодай, хронічним алкоголіком.
Один день Отто Вільгельмовича з усіма його покійниками, турами, пияками, каналізаціями тощо видається нам знічев'я, зате поспіхом відтарабаненою байкою про ніщо. Авторові нема чого розповісти "біля багаття" (за висловом Мірчі Еліаде). Але існує потреба писати, зумовлена тими чи іншими позалітературними чинниками, іншими потребами, іншими різновидами письма. "Врешті-решт можна сказати, що ви написали свій текст без жодної насолоди дія себе; ваш текст з усім своїм белькотінням по суті своїй запишається фригідним, як і кожна потреба, — доти, доки в ньому не виникне бажання, невроз" (Ролан Барт, "Задоволення від тексту").
Можна відзначити про себе блискучі імена персонажів, назви міст (Марфа Сукіна, Мочегонськ, Красножопськ тощо), пригадати найближчі в часі літературні паралелі — "Ласкаво просимо в Щуроград" Юрія Винничука, "Компроміс" Галини Пагутяк (зокрема, запозичені з "Компромісу" конференц-зал, щури, аґент Артур, нічна рада мають означити постмодерну гру з текстами попередників) або "У пащу Дракона" Валерія Шевчука; можна зауважити разючу — й не тільки інтонаційну — подібність Отто фон Ф. із Жаном-Батистом Кламансом ("Падіння" Альбера Камю), — з тією лиш різницею, що суддя на покаянні усвідомлює глибину того, що колись називалося "духовним падінням", а слухач Вищих літературних курсів і не підозрює про неї. Можна побачити кілька спалахів розкішного, направду "андруховичівського" гумору, який не належить повсякденній свідомості совдепівського обивателя і не випливає з "прожекторного" способу письма "під Вольтера"; але все інше — страхи цього обивателя, мрії, фантазми, а насамперед — мовлення, — викликають просто-таки надмір безпросвітної нудьги і невдоволення твором.