Втім, для тих читачів, які хоч трохи знайомі з особливостями стилю нашого автора, означення "роман жахів" є таким собі інтимним секретом, інтеліґібельним прискалюванням ока: мовляв, ти ж знаєш, старий(-ра), скільки і яких значень може стояти для нас із тобою за словом "жахи"? І той читач справді знає, що, сутикаючись із бурлеском, балаганом, буфонадою, "жахи" здатні викресати цілий феєрверк сміхових аспектів цього поняття, — тобто "принада" виглядає доволі ласою, якщо врахувати майже одночасний вплив трьох вищезгаданих чинників культурного коду: заголовок, жанр, ім'я головного героя. Стосовно інших евентуальних читачів, вихованих на зразках "справжнього" роману жахів, то досвід спілкування з усіма на світі Франкенштайнами (ось, до речі, ще одне гарне прізвище для Отто) примусить їх негайно розпрощатися з "Московіадою", щойно вони подужають перші дві-три сторінки; в широкому розумінні цей афект теж можна трактувати як очікуваний і водночас несподіваний нервовий шок.
Тим часом утаємничений і більш-менш елітарний читач вигідніше всядеться в фотелі, наперед смакуючи задоволення від тексту, обіцяне правильним дешифруванням авторських декларацій; у його спів-творчій уяві промайне кілька можливих варіантів перед-читання: саркастична усмішка українсько-європейського інтелектуала над конвульсивним конанням імперії зла й тупості; або: віртуозна іронія незаанґажованого, далекого від політичної та будь-якої іншої кон'юнктури спостерігача, який уперше в житті зустрів автентичного homo sovieticus; або: захоплива фабула й тонко виконане зображення чогось такого пікантного, що можна було б назвати "російськістю"; або… або… Зростаючи з кожною наступною сторінкою, незадоволення твором переходить у знеохочення, а читач дедалі більше стає схожим на одуреного безкарним шахраєм покупця, який виклав добрячу суму (у випадку з читанням — час та увагу насамперед) за коробку тирси, на якій, між іншим, було написано: "Indian Теа". Варто наголосити, що таке розчарування стане втіхою лише для вибагливого читача зі смаком (у кантівському розумінні цього поняття).
В чому ж полягає суть Андруховичевого шахрайства? В невідповідності "товару" товарному знакові. У невмінні ткати текстуру романного дискурсу, щезаючи в ній як усевідучий автор-і-герой із його вербальним нетриманням. Утім, репрезентація Отто в ролі героя не витримує жодної критики: його з головою викриває власна мова, над якою тяжіє прокляття неперетравлених обивательських міфів, несмачна суміш епістолярного, публіцістичного та щоденникового письма. Як нам здається, авторові забракло вміння або сміливості абстрагуватися від власної дорогоцінної особистості, знайшовши/створивши для свого твору автентичного героя чи антигероя; звичайно, такі пошуки й така творчість вимагають багато праці… Отто фон Ф. завис у порожнечі поміж автором і незнайденим, напівствореним героєм; тому цілком слушно було б означити його як недогероя — або недо-автора (кому як більше до вподоби). Найбільшим, мабуть, лихом цієї недолугої маски з претензійним ім'ям є її невміння блазнювати, роблячи це невимушено, за бажанням. Нудний і надокучливий блазень викликає розчарування, гнів, протест (залежно від нашого темпераменту). Як сповіщає совдепівська легенда, абориґени Австралії з'їли капітана Кука за те, що він переповідав старі анекдоти; щоправда, нинішні мешканці далекого континенту значно толерантніші — очевидно, тому, що старі совдепівські анекдоти, які були суворо засекреченими, дійшли до них аж тепер, із великим запізненням, поставши в австралійській рецепції як щось нове, ба навіть постмодерне. Тимчасом саме переповіданням засмальцьованих пліток, переказом загальновідомих анекдотів і жартів, породжених тоталітарною системою, займається в екзерсисі, з невідомих причин названому романом, чи то недо-герой, чи то недо-Андрухович. Імперія повинна бути вдячною котромусь із них — розповідаючи старі міфи, репродукуючи певний спосіб бачення/мовлення, вони тим самим продовжують функціонування зужитих ментальних форм 70-80-х, породжених московським і пітерським андеграундом: "У такій побудові тексту без труднощів угадується головне джерело Андруховичевого роману — "Москва-Петушки и пр." Венедикта Єрофєєва. Цей, колись заборонений, а тепер уже класичний текст російської літератури, свого часу був культовим саме в тому місті, і в тому середовищі, де Андрухович відточував свою майстерність…" (Олексій Толочко, "Москва-Пост-Волинський" — "Критика", 1997, 4.2). Імперія боїться деміфологізації, тим часом автор відтворює анахронічний сьогодні міф про патологічну радянську свідомість, безсилу розшифрувати знаки присутності Влади. Треба вміти розповідати анекдоти — і жахливі історії теж.
Коли душу Андруховича приведуть на Страшний Суд (нехай це станеться якомога пізніше), то інкримінуватимуть йому не порушення котроїсь із десяти заповідей, а порушення заповідей прозового дискурсу. "Роман не будується за тими ж принципами, що й вірш; використання фантазмів у поезії трактується як виключно поезії властиве перетворення дійсності свідомості; аналогічне застосуванні фантазмів у прозі (привид десантника Руслана, промова в пивному барі тощо) потребує обережності, ощадності і обґрунтування; назвавшись постмодерністом, ти експлуатував інструментарій "химерного роману" на повному серйозі, пишучи на "хибив-трафив", куди вивезе; йди за це до пекла, книгогризе", — так скаже янгол-каґебіст "Сашко", який у тутешньому житті спеціалізувався на вивченні біографії і творчості Андруховича, — чи то пак, Отто фон Ефа.
Безумовно, можна послати до дідька і самого янгола, нездатного, до речі, відрізнити чорний гумор від сірого; тим більше, що існують такі воістину святі й недоторканні речі, як авторська воля і того ж таки автора свобода. Існує практично безмежна кількість можливостей письма, і "Московіада" — одна-єдина крапля в океані таких можливостей. Одначе, коли думаєш про виконання, то кількість суто інструментальних прийомів катастрофічно зменшується — для конкретного автора існує тільки той інструментарій, яким він досконало володіє. По тому йдуть "теми"; якщо скористатися критеріями безпосередньої авторської зацікавленості й компетенції та культурною підготованістю читацького сприйняття, то кількість їхня не перевищить десятка. Чим місткішою є система ("фраза" — "синтагма" — "парадигма" — "тема" — "текст") — тим більше вона тяжіє до цілковитої структурованості й уже осмисленого буття як системи довершеної, Влади, тотальності ("Божественна комедія" Данте). Кожна створена система прагне самодостатності (самозабезпечення), "нікомуненалежності", свободи від творця — і свободи творця, — тобто все більше її інтенцій дедалі частіше спрямовуються або назовні — з метою захопити, освоїти-перетворити, систематизувати довколишній часопростір (система екстравертна), або всередину самої себе (система інтроверта), й тоді система прагне освоїти — перетворити — саму себе, відчужившись у такий спосіб від творця (Батька), який є її прообразом, ідеєю, архетипом. Чудову ілюстрацію такої спроби перетнути ненависну пуповину ми зустрічаємо на останніх сторінках "Московіади", коли Отто фон Ф. упритул розстрілює манекенів "батьків народу", а останню кулю випускає собі в голову, — символізуючи тим самим убивство не менш владолюбного, ніж "Ленін", Автора. Недо-герой виривається на поверхню аморфної авторської свідомості — і перетворюється на героя. Але в цьому іміджі він нецікавий для автора, котрий залишається тим і таким самим, — закомплексованим соціумом (і не тільки), загіпнотизованим сприятливою кон'юнктурою; Андрухович розминається з реальністю власного твору, яка щойно вилущилася на двох останніх сторінках — і "Москвіада" закінчується; можна додати навздогін, що Оттові вдалося те, що не вдалося його авторові.