Мегре мовчки дивився у вікно.
Коли принесли закуску, він зітхнув і понуро буркнув:
— Не розумію…
Трапляється, що напівбожевільні чи маніяки пишуть листи на зразок тих, що їх одержав Фюмаль. Іноді вони навіть здійснюють свої погрози. Це здебільшого нещасні люди, які довго обмірковують свої плани помсти, потай від усіх.
Цей Фюмаль, безперечно, скривдив чимало людей, а багатьох образив своєю пихою.
Чого не розумів Мегре, то це мети його візиту, тієї визивної задирливості, з якою він поводився.
Чи, може, винен у цьому він сам? Можливо, не варто було згадувати стару неприязнь, що зародилась у Сен-Фіакрі.
— Патроне, сьогодні вам ще не дзвонили із Ярду?
— Ще ні. Подзвонять.
Офіціант приніс теляче рагу, яке у пані Мегре завжди так апетитно потопало у підливі. За хвилину комісара покликали до телефону. Дзвонити могли лише з управління.
— Так, я слухаю… Жанен? Чого вона хоче? Попроси трохи почекати… Ну, хвилин п'ятнадцять, не більше… Так… У приймальні.
Повернувшись до столу, він промовив:
— Його секретарка хоче поговорити зі мною. Вона зараз у нас.
— Їй було відомо, що її шеф збирався йти до поліції?
Мегре знизав плечима і взявся за рагу. Проти звичаю, він і в рот не взяв ні сиру, ні фруктів і, нашвидку випивши чашку кави, запалив люльку.
— А ти не поспішай. Роби так, як домовились, і тримай мене у відомі.
Здається, грип добрався й до нього. Під аркою управління вітер зірвав з нього капелюха, і його спритно впіймав на льоту розсильний.
— Дякую, старий.
Вже на другому поверсі крізь скло дверей він побачив у себе в приймальні високу біляву жінку років тридцяти, з правильними рисами обличчя, яка сиділа, поклавши руки на сумку, без жодних ознак нетерплячки.
— Це ви хочете говорити зі мною?
— Комісар Мегре?
— Пройдімо до кабінету… Сідайте…
Він зняв плащ, капелюх, сів за стіл і знов оглянув гостю. Не чекаючи запитань, вона спокійно промовила:
— Мене звуть Луїза Бурже. Я приватна секретарка пана Фюмаля.
— Давно?
— Три роки.
— Ви, здається, живете на бульварі Курсель в особняку вашого шефа?
— Майже так. Проте в мене є невеличка квартира на набережній Вольтера.
— Слухаю вас.
— Сьогодні вранці вас мав відвідати пан Фюмаль.
— Він повідомив вас про це?
— Ні. Але я чула, як він розмовляв по телефону з міністром внутрішніх справ.
— У вашій присутності?
— Так. Я ніколи не підслуховую під дверима.
— Ви хотіли говорити зі мною саме про цей візит?
Вона ствердно кивнула головою, глянула на годинник і не одразу відповіла:
— Пан Фюмаль не знає, що я тут.
— А де він зараз?
— У великому ресторані на лівому березі з кількома знайомими. В нього майже щодня подібні ділові зустрічі.
Мегре не заважав їй говорити і, дивлячись на гостю, думав, чому цій молодій стрункій, гарній жінці так бракує жіночності.
— Я не хочу марно забирати ваш час, пане комісар. Не знаю, що саме розповідав вам пан Фюмаль, але гадаю, що йшлося про листи.
— Ви їх читали?
— Два з них читала — перший і ще один. Перший тому, що я сама його розпечатала, а другий лежав розгорнутий на столі.
— Звідки ви знаєте, що їх було більше, ніж два?
— Через мої руки проходить уся пошта, і я легко впізнавала жовтий папір та друковані літери на конвертах.
— Фюмаль говорив вам про них?
— Ні.
Вона завагалась, проте аніскільки не збентежилась, хоч комісар не спускав з неї пильного погляду.
— Я гадаю, вам краще знати, що писав ці листи він сам.
Її щоки порожевіли, і було видно, що вона рада: найважче залишилось позаду.
— Чому ви так гадаєте?
— Тому, що, по-перше, одного разу я застала його, коли він писав такого листа. До його кабінету я завжди входжу не стукаючи. Це він так звелів. Він гадав, що я вийшла. Я щось забула, і коли повернулась, то побачила, як він виводить друковані літери на аркуші паперу.
— Коли це було?
— Позавчора.
— Як він поставився до вашої появи?
— Він одразу ж прикрив листа вимочкою. А вчора я поцікавилась, де він дістав папір та конверти. У нас ні на бульварі Курсель, ні на вулиці Рамбюто таких не водиться. Ви самі могли переконатись, це грубий папір, який продається пачками в бакалійних та тютюнових крамницях. Коли хазяїна не було, я почала шукати…
— І знайшли?
Вона відкрила сумочку і дістала звідти аркуш полінованого паперу та жовтуватий конверт.
— Де це лежало?
— На дні шухляди у старій шафі, де звалені нікому не потрібні справи. Туди, звичайно, ніхто не заглядає.
— Дозвольте запитати вас, мадмуазель, чому ви раптом вирішили прийти сюди?
Вона, мабуть, чекала цього запитання і тієї ж миті спокійно відповіла:
— Шукати захисту.
— Від кого?
— Від нього.
— Не розумію.
— Тому, що ви його не знаєте так, як я.
Вона й гадки не мала, що Мегре знав його набагато давніше од неї.
— Поясніть.
— Нема чого пояснювати. Він нічого не робить просто так, розумієте? Коли він уже не полінувався писати самому собі листи з погрозами, то, повірте, у нього є якась мета. Тим більше, що потім він звертається до самого міністра внутрішніх справ по допомогу і відвідує вас.
Мегре не знайшов, що їй заперечити.
— Ви вірите, пане комісар, що існують люди лихі від природи, для яких бути лихими — найбільша втіха?
Мегре вирішив за краще не відповідати.
— Ну от, він саме такий. Від нього залежать — посередньо чи безпосередньо — сотні людей, і він робить усе, що може, аби отруїти їм життя. Він дуже хитрий. Від нього важко що-небудь приховати, його управляючі одержують мізерну платню, і всі потроху шахраюють. Він це знає і лише чекає слушної нагоди, — щоб їх застукати на гарячому, коли вони менше за все цього чекають. В конторі на вулиці Рамбюто у нього цілих тридцять років служив один касир, якого він чомусь терпіти не міг. Але той не раз робив йому послуги і тому залишався на місці. Це був раб, який тремтів, коли бачив хазяїна. В нього було погане здоров'я і шестеро чи семеро дітей. Коли він зовсім занедужав, пан Фюмаль вирішив позбутися його, але так, щоб не платити жодного франка неустойки. Знаєте, що він вигадав? Якось уночі він пішов на вулицю Рамбюто, відімкнув сейф, ключі від якого були лише в нього та в касира, і витяг звідти певну кількість асигнацій. Потім, вранці, тишком-нишком засунув їх у кишеню касирового пальта, яке висіло в роздягальні, і наказав відімкнути сейф. Ви можете здогадатись, чим усе це скінчилось. Старий плакав, мов мале дитя, ставав на коліна. Це була страшна сцена. Пан Фюмаль до останньої хвилини погрожував викликати поліцію і так залякав бідолаху, що той дякував, коли прощався. Тепер ви розумієте, чому я вирішила шукати захисту?