— Він жонатий?
— Так. Але його дружина тут ні до чого. Він живе з коханкою.
— Ви її знаєте?
— Раніше ми часто обідали втрьох.
— А ви жонаті, пане Фюмаль?
— Уже двадцять п'ять років.
— Чому ж ви не були вчотирьох?
— Моя дружина вже давно ніде не буває.
— Вона хвора?
— Не знаю. Каже, що хвора.
— Я дещо занотую…
Метре підійшов до столу, сів і взяв олівець.
— Ваша адреса?
— Я живу у власному будинку на бульварі Курсель, п'ятдесят вісім, навпроти парку Монсо.
— Чудовий район.
— Еге ж. Мої контори містяться на вулиці Рамбюто, біля ринку, та на площі Віллет.
— Зрозуміло.
— Я не кажу про бюро в Ліллі та в Інших містах.
— У вас великий штат?
— На бульварі Курсель п'ять чоловік.
— Є шофер?
— Так. Я й досі не вмію водити машину.
— А секретарі?
— Одна особиста секретарка.
— На бульварі Курсель?
— Еге ж. У неї там є власна кімната й кабінет, але вона супроводжує мене, коли доводиться виїздити до інших міст.
— Молода?
— Як вам сказати. Років тридцять.
— Ви спите з нею?
— Ні.
— А з ким?
Губи Фюмаля скривились у презирливій посмішці.
— Я чекав цього запитання. Що ж, гаразд! Так, у мене є коханка. Раніше було кілька. Її звуть Мартіна Жійю. Я наймаю для неї кімнату на вулиці Етуаль.
— За два кроки від вашого будинку?
— Природно.
— Коли й де ви з нею познайомились?
— Торік, в одному нічному кабаре. Вона дуже тиха на вдачу і майже завжди сидить удома.
— Гадаю, у неї немає підстав ненавидіти вас.
— Я теж так гадаю.
— В неї є інший коханець?
Фюмаль спалахнув.
— Якщо й є, то це мені невідомо, — вигукнув він. — Це все, що вас цікавить?
— Ні. Ваша дружина ревнива?
— Раджу запитати в неї особисто — з притаманним вам тактом!
— Якого вона походження?
— Донька м'ясника.
— Прекрасно.
— Що прекрасно?
— Нічого. Мене цікавило ваше безпосереднє оточення… Ви самі розбираєте пошту?
— Лише ту, яку одержую на домашню адресу.
— Це приватна кореспонденція?
— Більш-менш. Решта надходить до контор на вулиці Рамбюто та площі Віллет. Нею займаються мої службовці.
— Отже, ваша секретарка…
— Вона лише розпечатує листи й передає мені.
— Ви їй показували ці послання?
— Ні.
— Чому?
— Не знаю.
— А дружині?
— Теж ні.
— А вашій знайомій?
— Ні, ні, ні!!! Це все, що ви бажаєте знати?
— Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо я відвідаю ваш дім на бульварі Курсель? Під яким краще приводом?
— Скажете, що я повідомив вас про зникнення важливих документів.
— Можливо, доведеться відвідати контори?
— Говоріть те ж саме.
— Чи можу я зустрітись з мадмуазель Жійю?
— Не заперечую.
— Дякую.
— Це все?
— Від сьогодні ми почнемо стежити за вашим будинком. Охороняти вас особисто буде важче. Адже ви не сидите на місці. До речі, ви користуєтесь власною машиною?
— Так.
— У вас є зброя?
— Я ніколи не ношу зброї з собою, але в шухляді нічного столика у мене лежить пістолет.
— Ви з дружиною спите окремо?
— Вже десять років.
Мегре підвівся і глянув на двері, потім подивився на годинника. Фюмаль теж встав, насилу звільнившись від крісла.
— Правду кажучи, я не чекав, що ви мене так стрінете.
— Ви вважаєте, що я поводився некоректно?
— Цього не скажеш, але…
— Насамперед мене цікавить ваша справа, пане Фюмаль. Сподіваюсь, що з вами буде все гаразд.
Вже з коридора розлючений м'ясник коротко кинув:
— Бажаю вам того ж!
Мегре спересердя грюкнув дверима.
2. НЕДОВІРЛИВА СЕКРЕТАРКА ТА БАЙДУЖА ДРУЖИНА
Не встиг Мегре знову сісти за стіл, як до кабінету нечутною ходою ввійшов Люка з текою в руках. В повітрі враз запахло ліками.
— Ти його бачив? — похмуро запитав Мегре.
— Кого, патроне?
— Типа, який щойно вийшов.
— Я мало не напоровся на нього, але й не глянув з обличчя.
— Даремно. Якщо я не помиляюсь, тут ми матимемо більше мороки, ніж з англійкою.
Слово, що його вжив Мегре, було значно сильніше, ніж "морока". Настрій у нього був украй пригнічений. Він завжди ненавидів Фюмаля і не забув того зла, якого було заподіяно його батькові, але й не міг пробачити собі, що так ганебно піддався почуттям.
— Хто це? — запитав Люка, кладучи папери на стіл,
— Фюмаль.
— А, м'ясний король!
— Ти його знаєш?
— Мій тесть цілих два роки працював бухгалтером в одній із його контор.
— Ну, і якої він думки про нього?
— Він вирішив, що краще перейти на іншу роботу.
— Хочеш взятися за це? — Мегре простяг інспекторові пачку анонімних листів. — Про всяк випадок, покажи їх Моерсу.
В лабораторії вміють примусити який завгодно документ заговорити зрозумілою мовою. Моерс знав усі гатунки паперу, чорнила, можливо, навіть олівців. Не виключено також, що на листах будуть виявлені знайомі відбитки пальців.
— Що ми зробимо для його захисту? — запитав Люка, прочитавши листи.
— Не знаю. Спочатку пошли кого-небудь на бульвар Курсель. Скажімо, Ваше.
— Всередину будинку?
Мегре замислився.
Дощ перестав, але погода не стала кращою. Знявся холодний вологий вітер, який зривав капелюхи з перехожих і тріпав поли їхніх пальт.
Ті, що йшли по мосту Сен-Мішель, низько нахиляли голови, — ховаючи обличчя.
— Знадвору. Нехай візьме кого-небудь із собою, щоб краще ознайомитись з місцевістю. А ти піди і поглянь, чи нема чого цікавого в конторах на вулиці Рамбюто і площі Віллет.
— Ви гадаєте, що є справжня небезпека?
— В усякому разі, з боку самого Фюмаля. Якщо ми не виконаємо його бажання, він знов побіжить до міністра, і тоді нам не минути халепи.
— А що він хоче?
— Коли б я знав.
Це була правда. Мегре і досі не зовсім розумів, чого саме так настирливо домагався його давній знайомий.
— Ти обідатимеш удома?
Було вже за полудень, час обіду. Раніше Мегре завжди обідав дома, але за останній тиждень йому вже тричі довелося підживлятися в ресторанчику на площі Дофін: дружина була на прийомі в зубного лікаря. Їсти в самоті він не любив.
Люка згодився розділити товариство свого патрона. В ресторанчику, як завжди, біля стойки було кілька інспекторів, і комісар та його супутник зайшли з чорного ходу до маленької тильної кімнати з старомодною грубкою, де Мегре відчував себе майже як удома.
— Що ви скажете про рагу з білого м'яса? — запитав хазяїн.
— Кращого й не вигадаєш.
З вікна було видно, як на сходах будинку Управління карного розшуку якась жінка відчайдушно намагалася опустити задублену вітром сукню.