7. Вночі, коли минали Джорджову прилуку і не розрізняли рис одне одного, Анна спинила його за руку і сказала, що їй придумався віршик. Він, напевно, дуже незґрабний, але:
як банно анно
ой як банно
бо анно доміні сто сотий
не хочу тільки твого росту
достоту наче череп'яна миска
боїться розростання
гнучнезної сосни
що рознесе її зусилля
у цих місцях здається
випускає вітер забагато
дрібненького піску
з таких складних горбів поблизу
бо пекучо засльозені очі
коли торкаєшся щокою
до долоні
якою притискаю
піднятий пух на твоїй шкірі
не знаю баю
на той пісок
так банно
дівчинко
у чорному береті
і грубих черевиках
з травинкою
в широкім роті
Вона подарувала віршик татові Себастянові.
8. Всі ці роки вони пропрацювали у барі, який справді дуже скоро став наймоднішим у Центральній Європі.
Себастян, як свого часу Франциск Себастянові, запропонував спробувати трохи пожити у Ялівці колумністам кількох великих газет (все одно — писав він на поштових картках — у газетах ніколи не з'являється чогось по-справжньому важливого, тільки те, що спричинює більшість теперішніх бід — надмір інформації, яку неможливо переповісти... зрозуміло, що існує певна конвенція, яка забороняє філософам розглядати й описувати певні речі...), щоб разом попити джину і поговорити так, як слід говорити у Центральній Європі — з'ясовувати спільні місця і спільних людей, виявляючи таким чином кілька паралельних павутин, в яких всі себе знаходять.
Ялівець став раєм для письменників, журналістів, есеїстів, публіцистів і репортерів.
Приїжджали на джин, приїжджали на Себастяна. Одних він вислуховував, іншим оповідав. Старався, аби не було історій дальших, ніж через чотири ходи.
9. І кожного дня вони з малою Анною працювали день і ніч, переважно разом, іноді — по черзі сплючи. Дитина виростала у барі, миючи шклянки, витираючи столи і підлогу. Нарізаючи квітів у всі шкла. Часом говорили, але якось інакше. Тепер йшлося лише про те, що подумалося про щойно побачене.
10. Анні подобалося фотографуватися, фотографувати її подобалося навіть тим, хто ніколи не фотографував. Не любив цього лише Себастян. Тому збереглися тільки три знимки, зроблені і подаровані, очевидно, відвідувачами. На одній з них Анні близько десяти років. Ця знимка найцікавіша.
Себастянова постать дещо розмита. Не дивно, бо він у цей час крутився довкола своєї осі. В обох руках — ножі. Видно, що один він вже почав кидати — якраз випускає з руки. Анна тримається ногами за його талію, спина торкається Себастянових колін, а волосся — підлоги. В піднятих руках пляшка джину і келішок. Посмішка скривлена припливом крові до лиця і відцентровою (доцентровою) силою (В таких випадках відкритий рот закрити дуже важко).
У них був такий трюк для клієнтів. Виходили на середину бару і без музики танцювали складне танґо. В кінці Анна заскакувала на Себастяна, вони крутилися, Себастян кидав ножі у ціль (кидання ножів у ціль було улюбленою розвагою в барі), а Анна хапала зі столу пляшку і келішок, наливала джину і ставила келішок на стіл так, що він під'їжджав просто до когось. Не виливалося жодної краплі.
11. Після Анниної смерті Себастян намагався зібрати хоч частину її фотографій. Він згадував відвідувачів, які могли фотографувати Анну, добував їхні адреси, відсилав листи з єдиним проханням. Але з того чомусь нічого не вийшло. Віддавати такі фотографії не хотіли навіть ті, хто міг осягнути муки Себастяна.
Тридцять років родини С.
1. В 1921 році, коли Себастян сам прийшов до Непростих, він обрав дивну форму свободи — постійно розповідати Непростим про життя своєї родини. Унеможливити слідкування регулярними звітами. У такий спосіб перетворюючи себе і свою сім'ю на таку собі дослідну плантацію Непростих.
Жити так, — казав Франц, — щоб не мати таємниць.
Непростих це цілком влаштовувало і вони перестали втручатися в їхнє життя — переконалися, що Себастян експериментує з власним життям вигадливіше і безжальніше, ніж придумував би хтось із них.
2. Свої спостереження Себастян надсилав Непростим на звичайних поштових картках.
їхній тайнопис можна було назвати непрозою.
Послання не укладалися в нормальні речення, а містили скорочений запис певного визначення, яким він давав назву чомусь пережитому — подіям, враженням, дням, людям, історіям, відчуттям, ідеям, цілим мікроперіодам. Непрості розшифровували непрозу, вміючи уявляти собі навіть більше (щоправда, іноді цілком інше), ніж знав Себастян.
Поштівки він складав під каменем біля виїзду з Ялівця. Старий Беда, час від часу приїжджаючи на своєму панцернику, забирав їх і вже сам адресував Непростим — він завжди знав, де вони мандрують, і пошта чекала на них в місцях ночівлі.
3. Так тривало майже тридцять років. За весь цей час Непрості лише кілька разів приходили до Ялівця. Тоді вони довше говорили з Себастяном і самі забирали невідправлені картки.
Хронологія їх не цікавила, а для Себастяна її взагалі ніколи не існувало.
4. Він нічого не писав лише один період — у 1934 році, коли народилася третя Анна — його дочка і внучка — і померла Анна, дочка і жінка.
5. У 1938 році, коли повстала Карпатська Україна, Непрості зробили так, як придумав Себастян — купили великий автобус, облаштували його на бар, і Себастян з малою Анною поїхав ним у бік столиці — до Хусту. За цей час він склав для уряду Авґустина Волошина кількадесят аркушів описів гірських територій, а під час годинної зустрічі з начальником штабу Карпатської Січі полковником Колодзінським виклав докладну схему захисту краю двома сотнями правильно розміщених снайперів, особисто вибравши кожну визначену позицію.
Тим баром Себастян продовжував їздити, немов мандрівний цирк, і після окупації Карпатської України — аж до 1944 року, коли замість мадярів прийшли рускі. З цими вже не поваленсаєшся.
Себастянові ледве вдалося приписатися у Дойче Мокрій, за Кьонініґсфельдом, поселившись у домі вивезеного мадярами тирольця (Автобус-бар він лишив при дорозі у Краснішорі і чув, що ціле відділення радянських розвідників пило в ньому кілька днів, а потім всі потопилися у Тересві, як тільки завели автобус і зрушили з місця).