Під блискучою зовнішністю уже таїлися елементи внутрішнього розкладу, тієї політичної й економічної кризи, яка під кінець V століття поклала край процвітанню Афінської республіки. Арістофан народився незадовго до того, як ця криза цілком виявилась — близько 446 року до нової ери. Про його особисте життя ми знаємо мало. Знаємо, що він був сином не дуже великого землевласника, що вже дев'ятнадцятирічним юнаком він дебютував як драматург і на черговому конкурсі драматургів у 427 році одержав другу нагороду. За стародавніми свідченнями ним було написано більше сорока комедій, з яких до нас повністю дійшло одинадцять, найчастіше озаглавлених, як це прийнято у грецьких драматургів, відповідно до характеру діючого у них хору. За винятком останніх комедій Арістофана, хору в усіх інших комедіях — спадщині селянського коммоса — належить дуже важливе місце. Слідом за прологом, який дає зав'язку нескладної дії, йде парад, тобто виступ хору на круглу площадку перед сценою (так звану "орхестру"); закінчується комедія як правило ексодом, тобто залишенням орхестри хором.
У хронологічному порядку комедії Арістофана, що збереглися, розташовуються в такій послідовності: "Ахарняни" — 425 рік. (хор зображає жителів села Ахарни, недалеко від Афін), "Вершники" — 424 рік. (хор — представники родової афінської молоді — "кінна гвардія"), "Хмари" — 423 рік. (хор — фантастичне уособлення небесних хмар), "Мир" — 421 рік, "Птахи" — 414 рік, "Жіноче свято" і "Лісістрата" — 411 рік, "Жаби" — 405 рік, "Жінки в народних зборах" — 392 рік і "Плутос" (бог багатства) — 388 рік. Помер Арістофан у 385 році.
Відомий старогрецький філософ-ідеаліст Платон серед учасників свого філософського діалога "Бенкет" виводить Арістофана як співбесідника знаменитого у свій час трагічного поета Агафона (про нього дуже високої думки Арістотель, але твори Агафона до {11} нас не дійшли), філософа-мораліста Сократа (ми зустрінемося з його ім'ям у комедії Арістофана "Хмари"), а також представника "золотої" афінської молоді, пізніше видатного політичного діяча Алківіада та ін. Це могло б засвідчити належність Арістофана до культурної верхівки афінського суспільства V століття, якщо припустити, що філософська бесіда, відтворена Платоном, взята з дійсного життя[8]. Але комедії Арістофана, одначе, показують, що він аж ніяк не був поетом, заглибленим у філософські міркування, а навпаки, жив загальнонародними інтересами, відгукуючись на найпекучішу "злобу дня" словом, зрозумілим масовому глядачеві.
Ці комедії б'ють буйними фонтанами сміху, проте створювались вони, як сказано, в дуже тяжкі для Афінської республіки часи.
В 431 році (до н. є.) почалась тривала, так звана Пелопоннеська війна, яка поділила грецьке суспільство на два ворожих табори.
Гегемонія (зверхність) Афінської республіки в грецькому світі, що здавна турбувала стару суперницю Афін, аристократичну Спарту, привела нарешті до відкритих збройних сутичок. Перевага Афін над Спартою на морі була безсумнівною. Афіни й розраховували на це, але також на допомогу своїх численних союзників. І все ж війна для Афін була в цілому безуспішною, а кінець її майже катастрофічним. І не тому, що весь інший грецький світ був настроєний "антидемократично". А тому, що для нього все більш тяжкою ставала своєкорислива, загарбницька, гендлярсько-зажерлива політика самих Афін, які в кращу свою пору були центром стародавньої грецької культури.
В Афінах період цієї війни був часом жорстокої боротьби партій, соціального розкладу, погіршенням добробуту мас.
На зміну Періклу, який мав безперечні організаторські здібності і вмів якоюсь мірою мирити торговельно-промислову[9] демократію з усуненими від керма правління землевласниками-аристократами, прийшли ще одвертіші демагоги, для яких особистий успіх і матеріальний добробут стояли на першому плані.
Помітною особою серед них був Клеон, власник шкіряних майстерень, завзятий прихильник війни, який особливо часто зазнавав різних нападів з боку комедії. Арістофан пробував висміювати його вже в ранній, що не дійшла до нас, комедії "Вавилоняни" {12} 426 року. Кажуть, що Клеон, незважаючи на безкарну свободу театральних вистав, хотів притягти Арістофана до відповидальності за образу представника влади, а отже, і народу (!) в спектаклі, на якому були присутні іноземці. Чим закінчився цей конфлікт драматурга з демагогом — невідомо. Але уже через два роки (в 424 р.) була поставлена нова комедія Арістофана "Вершники", де "пафлагонець" (Клеон) і вуличний кра-мар-ковбасник, двоє рабів, суперничають за вплив на господаря. А господар цей — Демос, якого Арістофан наважився змалювати дряхлим, вередливим дідом-самодуром. Демос у всьому довіряє своєму рабові, пафлагонцю-шкірянику, а той користується його довір'ям, щоб, зухвало обдурюючи його, гнобити своїх товаришів по рабству. Доведені до відчаю, вони звертаються до оракула й дізнаються, що "шкірянику" судилося загинути від іншого, ще більшого негідника ковбасника. Його відшукують, приводять, і вся наступна дія — це тривала суперечка між двома противниками, що кінчається перемогою ковбасника. Більш вправний пройдисвіт переміг... Але комедія не може так закінчитися. Ковбасник, перемігши, змінюється сам і змінює свого господаря. Вводячи в закінчення казковий мотив (поширений і в наших казках), Арістофан примушує колишнього ковбасника "зварити в казані" старого Демоса, повертаючи йому колишню "марафонську" молодість... Арістофанівська комедія завжди оптимістична в силу своїх народних коренів. І за старою народною традицією вона звичайно закінчується веселими піснями й танцями.
Читання Арістофана для того, хто вперше знайомиться з ним, може здатись тяжкою справою. Але є чимало читачів серед нашої молоді, які скаржаться на те, що Щедріна їм теж важко читати. Великий російський сатирик одного разу так характеризував свою творчість: "Моє писання до такої міри-просякнуте сучасністю, так щільно приладнане до неї, що коли й можна гадати, Що воно матиме якусь цінність у майбутньому, то лише і тільки як ілюстрація цієї сучасності"[10].
Час, одначе, показав, що ця самохарактеристика Щедріна однобічна і що щедрінська "сучасність" дуже живуча, хоч і набирає інших зовнішніх форм. Твори Арістофана не менш "щільно приладнані" до його сучасності. І все ж, читаючи їх, як і твори Щедріна, ми відчуваємо в них щось "неминуще" або, краще сказати, щось ще не зовсім минуле, і разом з обома великими письменниками добираємось до таких глибоких пластів людської {13} природи і суспільних відносин, які дуже нескоро ще стануть "палеолітом".