В нашому селі з'явилася "божа людина".
Зупинилася вона в Миколиних батьків — найпобожніших людей в усьому селі, і ми почали ходити за Миколою, а він, надуваючись від пихи, вдавав із себе страшенно заклопотаного та неприступного.
І чим більше росла Миколина пиха, тим гострішою ставала наша цікавість: яка вона з себе, ота "божа людина", і що вона в нас робитиме?
Микола з таємничим лицем відводив то одного, то другого набік і шепотів на вухо:
— Вгадувати буде.
Що вгадувати, він і сам до ладу не знав; але цього було досить, щоб ми аж горіли од бажання побачити того незнайомого чоловіка.
Та Микола був невблаганний:
— Еге, чого захотіли! Приведу, то тато з мене сім шкур спустять.
І лише тоді, як ми почали спокутувати його різними багатствами, Микола не встояв:
— Гаразд, поведу,— сказав він, набиваючи кишені нашим добром.— Але цур, казатимете, що самі прийшли!
Ми погодилися і босоногою ватагою посунули до хати.
На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгій лавці тулилися лише жінки, всі, як одна, в біленьких хустинах, від чого обличчя їхні здавалися ще темнішими та скорботнішими. Побожно склавши на грудях натруджені руки, вони дивилися в бік покутя і навіть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати.
Там, на покуті, під многоликими образами, возсідала "божа людина". Це був огрядний чолов'яга з смоляною бородищею, рум'яними, як наливні яблука, щоками і товстими червоними губами. Голосно плямкаючи, він невтомно возив з великого полумиска вареники, щедро купаючи їх у сметані, а жінки побожно заглядали йому до рота і час від часу зітхали, наче той дядько виконував бозна-яку важку та важливу роботу.
Ми завмерли, тулячись до дверей, ладні кожну мить випурхнути з кімнати.
Ось "божа людина" одірвалася від полумиска, витерла пальці об бороду. Щоки її залисніли, жваві меткі очі вмить оббігли жінок і нас, принишклих та трохи настраханих.
Дядько посміхнувся, потім розправив бороду, урочисто мовив:
— І потрібен мені, жіночки, непорочний отрок мужського полу.
Жінки, наче по команді, заворушилися, журно захитали головами:
— Та де ви його найдете, чоловіче добрий!
— Серед ваших синочків, мої дорогенькі, серед ваших...
— Ой, не найдете в нас непорочного!.. Та вони ж у нас всі бузувіри!
— Не грішіть, мої солоденькі,— ласкаво заперечила "божа людина".— Сказано-бо в святому писанії: устами младенця глаголить істина. Іще, як Ісус Христос наш сказав,— він задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця,— істинно говорю вам, якщо не будете як діти — не ввійдете в царство небесне!
— Ой, істинно, істинно! — дружно зітхали жінки.— Тільки ж то не про наших гаспидів Христос говорив.
"Гаспиди" ж не спускали очей з "божої людини". Дядько все більше подобався нам — саме тим, що заступався за нас перед матерями.
— А треба, жіночки, треба,— наполягав чоловік.— Без непорочного отрока мужеського полу не зможу я провіщати вам ні вашеє будущее, ні прошедшее ваше, ні настоящее.
Нам щораз ставало цікавіше. Та тут до хати зайшов Миколин батько, повів грізним оком і наче вимів нас на подвір'я.
В той день поміж нами тільки й розмови було, що про "божу людину":
— Чуєш, Миколо, а що це за непорочний отрок?
— Це коли ми з вами не грішимо.
— То навіщо він йому?
— Вгадувати,— туманно відповідав Микола. І вже починав сердитись: — Та що ви присікалися до мене! Самі ж чули!
Та нас обсідали нові сумніви:
— А що таке мужеський пол?
Тут уже спасував і Микола. Ми довго думали та гадали, але так і не вияснили, що ж то воно за штука така. Дійшли лише до думки, що того полу серед нас і слухом не чувати, і видом не видати.
Другого дня Микола бігав з двору в двір, збираючи хлопчаків :
— Ідіть до нас, буде вибирати!
— Кого?
— Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копійок і по калачу.
— Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?
Незабаром біля Миколиної хати вишикувалась босонога черга кандидатів у "непорочні отроки".
Пристроївся і я. Спершу вагався, а потім, добре розміркувавши, вирішив, що мої гріхи аніскільки не тяжчі, ніж у моїх товаришів. Крав яблука й груші, толочив чужі баштани, висмикував хвости в гусаків, дратував собак, вкидав у річку котів, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тільки міг, штани, чубився з братом,— але хіба ж не переконував мене сам Микола, що не согрішиш — не покаєшся! А каятись мені доводилось досить-таки часто, особливо коли свистіла наді мною лозина чи випорскував із чужого садка, несучи повні штани кропиви, напханої безжалісною дядьківською рукою. Отож всі гріхи свої я чесно спокутував і зараз не менш непорочний, ніж оці хлопці, що стоять передо мною в надії на калач та десять копійок.
І чим ближче посувалася черга, тим більше хотілося мені потрапити в "непорочні отроки".
Хлопці, що виходили, були похнюплені чи засоромлені. Я вже знав, що дядько наклеював їм на ніготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, і запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопці, як не витріщали очі, нічого не бачили, і тоді "божа людина", ляснувши чергового невдаху по потилиці, розчаровано говорила:
— Грішний, отроче, грішний... Клич іншого!
Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними від хвилювання ногами, я зайшов до хати.
В хаті було темно, бо на вікнах висіли кожухи та рядна. Посередині на ослоні горіла воскова свічка, поруч стояла в полумиску вода, а позаду, велика і таємнича, сиділа "божа людина". Мені стало страшно.
— Підійди сюди,— ласкаво покликав мене дядько. Взяв за руку, погладив по голові.— Скажи мені: согрішив ти проти господа бога нашого?
Не вагаючись, я відповів, що ні.
— Оце добре! Ось свята смола, яку я наліплю тобі на ніготь... А оце — свята вода, опусти в неї палець... Ось так. Тепер дивись сюди і говори за мною: "Святий Микол ай, внемли моїй чистій молитві, появи свій лик перед мої чистії очиці, незапорошені гріхом, промиті молитвою..." Що ти бачиш там, отроче мій?
Напруживши зір, я не відводив очей від смоли. Мені страх як хотілося побачити того Миколая, і незабаром здалося, що на чорній блискучій поверхні з'явилася якась світла цяточка.