— Ти вже бачиш?.. Еге ж бачиш?
Світла цяточка відразу стала більшою.
— Бачу,— прошепотів я.
— Що ти там бачиш? — аж повеселішав дядько.
— Щось світле, як хмарка.
— Ото ж і є святий Миколай,— промовив дядько, повертаючи мою руку так, щоб світло від свічки ще більше падало на неї.— Подякуєм же богові, що ти удостоївся побачити його святого угодника...
Отак і став я "непорочним отроком мужеського полу". Я досить-таки швидко порозумівся з "божою людиною", і святий Миколай служив нам вірою і правдою. І нехай простять мені чоловіки та жінки нашого села, яким ми провіщали "настоящее, прошедшее і будущее"! Але я вже інакше не міг. Дорослі гладили мене по голові, хлопці люто заздрили мені, а я походжав поміж ними, побризкуючи чесно заробленими гривениками.
За кілька днів дядько, переконавшись, що я добре навчився брехати, подвоїв мені плату.
Та блискуча кар'єра моя несподівано урвалася.
Продала мене, сама того не відаючи, Миколина мати — тітка Горпина. Якось її викликали в школу (Микола знову щось накоїв), і, побачивши серед учителів мою маму, тітка почала голосно нахвалювати мене:
— Та й свята ж у вас дитина, Маріє Олексіївно! У по добилося самого святого Миколая бачити... І як воно, таке богобоязливе, у вас і виросло? А тут свого гаспида хоч у ступі товчи, прости мене, грішну!..
Мама спіймала мене біля Миколиної хати, коли я саме збирався заступати "на роботу". Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому — через всеньке село, на загальний глум.
Після того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тільки тоді, коли грішиш, а й коли робиш святу справу.
Незвідані путі твої, господи!