— Я так не думаю, — сказала міс Бароу. — Немає жодного сумніву, що причиною став удар каменем по голові, який, у свою чергу, спричинив тяжкий струс мозку. Залишається нез'ясованим тільки питання про те, чи то камінь сам скотився з гори, чи хтось його підштовхнув.
— Але невже ви справді припускаєте, що хтось міг штовхнути камінь униз чи утнути ще якусь витівку? Хоча, звісно, хуліганів ніде й ніколи не бракує. Усілякі там іноземці або студенти. Я іноді навіть думаю, а чи, бува…
— Ви хотіли сказати, а чи, бува, той камінь не штовхнув хтось із наших екскурсантів? Супутників з екскурсії? — припустила міс Марпл.
— Даруйте, але я цього не сказала, — заперечила міс Кук.
— А проте, — мовила міс Марпл, — ми не можемо не думати про таку можливість. Я маю на увазі, що мусить бути якесь пояснення. Якщо поліція сумнівається в тому, що це був нещасливий випадок, тоді хтось же вчинив замах на її життя — а міс Темпл була чужою людиною в цій місцевості. Тому важко припустити, що це міг зробити хтось із місцевих жителів. Тож підозра неминуче падає на нас; я маю на увазі всіх тих, хто приїхав сюди з автобусною екскурсією, хіба не так?
І вона захихотіла тоненьким голосом старої жінки, схожим на тихе іржання коня.
— Ай справді!
— Звісно, мені не слід би таке казати, але іноді, знаєте, злочини бувають вельми цікавими. Іноді відбуваються такі речі, які нам навіть приснитися не могли.
— Ви маєте якісь здогади, міс Марпл? Мені було б цікаво вислухати їх, — мовила Клотільда.
— Існують різні можливості, і неможливо про них не думати.
— Ось, наприклад, містер Каспар, — сказала міс Кук. — Ви знаєте, цей чоловік не сподобався мені з першого погляду. Він здався мені — як би це висловити — іноземним шпигуном чи кимось таким. Можливо, він приїхав до Англії, щоб викрасти наші атомні таємниці абощо.
— Я не думаю, що атомні таємниці нашої країни зберігаються десь поряд, — сказала місіс Ґлін.
— Звичайно, їх тут немає, — сказала Антея. — Можливо, хтось умисне її переслідував. Можливо, хтось стежив за нею тому, що вона вчинила якийсь злочин абощо.
— Нісенітниці, — сказала Клотільда. — Вона була директоркою у відставці, директоркою дуже відомої школи, була освіченою і вченою жінкою. Кому могло б спасти на думку стежити за нею?
— О, я не знаю. Можливо, на неї впала якась підозра.
— Я переконана, — мовила місіс Ґлін, — що міс Марпл має свою особливу думку.
— Атож, у мене свої міркування, — сказала міс Марпл. — Мені здається, що єдиними людьми, які могли… О, як важко іноді буває чітко сформулювати те, що лиш промайнуло тобі в голові. Але я хочу сказати, що існують лише двоє людей, які спадають на думку, коли ти намагаєшся розглянути суто логічні можливості. Я не хочу сказати, що так воно було насправді, бо йдеться про дуже милих і приємних людей, але, я хочу сказати, що немає нікого іншого, хто міг би бути запідозрений із погляду логіки.
— Кого ж ви маєте на увазі? Дуже навіть цікаво.
— Гадаю, я не маю права говорити про це вголос. Адже це тільки припущення, яке може вам здатися дуже непереконливим.
— Хто ж, на вашу думку, міг би скотити згори той камінь? Кого, ви думаєте, бачили Джоана та Емлін Прайс?
— Суть мого припущення полягає в тому, що, можливо, вони нікого не бачили.
— Я вас не зовсім розумію, — сказала Антея. — Як могли вони нікого не бачити?
Можливо, вони все вигадали.
— Вигадали, що вони когось там бачили?
— Це одна з можливостей, хіба ні?
— Ви маєте на увазі, що то був із їхнього боку дурний жарт або якийсь підступний замір? Так чи не так?
— Я хочу тільки сказати, що сьогодні ми часто чуємо, як молоді люди витинають найдивовижніші штуки, — сказала міс Марпл. — Скажімо, калічать коней, розбивають вікна в дипломатичних представництвах, нападають на людей і жбурляють у них камінням. Усе це роблять дуже молоді люди, хіба не так? А серед нас лише вони були молодими людьми, ви не можете не погодитися зі мною.
— Ви хочете сказати, що саме Емлін Прайс і Джоана могли штовхнути згори той камінь?
— Лише їх можна вважати кандидатами на такий вчинок, чи не так?
— Фантазії! — сказала Клотільда. — Мені б таке й на думку ніколи не спало. Але тепер я бачу, у ваших словах щось справді є. Хоч я не знаю цих двох людей. Я не подорожувала з ними в автобусі.
— О, вони надзвичайно милі люди, — сказала міс Марпл. — Особливо Джоана. Вона здалася мені надзвичайно здібною дівчиною.
— Здібною і на все здатною? — запитала Антея.
— Антеє, замовкни, — сказала Клотільда.
— Атож, — погодилася міс Марпл. — Здібною й на все здатною. Бо, зрештою, якщо ви хочете вчинити вбивство, то вам знадобиться неабиякий хист, щоб сховати всі кінці у воду абощо.
— Але якщо вони скоїли вбивство, то найімовірніше, вони скоїли його вдвох, — припустила міс Бароу.
— Саме так, — погодилася міс Марпл. — Вони скоїли його вдвох, і тому розповіли приблизно однакову історію. Вони очевидні підозрювані — це все, що я можу про них сказати. Вони перебували поза полем зору інших. Усі інші підіймалися нижньою стежкою. Вони могли досягти вершини пагорба, вони могли скотити камінь униз. Можливо, вони не зазіхали конкретно на життя міс Темпл. Можливо, уявляли собі свій учинок як акт анархії, можливо, хотіли просто розчавити щось або когось — кого завгодно. Вони штовхнули камінь. І цілком природно, потім розповіли, ніби когось там бачили. До того ж у якомусь дуже незвичайному вбранні, що само по собі уже вселяє підозру. Звісно, мені не слід би це казати, але такі думки в мене були.
— Ця гіпотеза видається мені цікавою, — сказала місіс Ґлін. — А що ти думаєш, Клотільдо?
— Я не виключаю таку можливість. Проте сама я не дійшла б таких висновків.
— Хай там як, — сказала міс Кук, зводячись на ноги, — а нам час повернутися до "Золотого кабана". Ви підете з нами, міс Марпл?
— Ой, ні, — сказала міс Марпл. — Ви, либонь, не знаєте. Я забула сказати вам. Міс Бредбері-Скот дуже люб'язно запросили мене переночувати в них ще одну ніч — або дві.
— О, я розумію. Певна, це дуже добре для вас. Тут набагато затишніше. Сьогодні ввечері у "Золотому кабані" оселився цілий гурт людей, які зчинили неймовірний гамір.