— Як правило, неспроможні, — зітхнувши, промовила міс Марпл.
— Вона нічого не хотіла слухати. Я спробувала була віднадити його від нашого дому. Сказала йому, щоб більше до нас не приходив. Я, звичайно, зробила тоді дурницю. Згодом я це зрозуміла. Це призвело тільки до того, що вона почала зустрічатися з ним поза нашим домом. І я не знала, де вони зустрічаються. Вони призначали різні місця для своїх побачень. Він мав звичай приїздити машиною до умовленого місця, а потім привозив її додому пізно ввечері. Раз чи двічі привозив її лише наступного дня. Я намагалася зупинити їх, казала, що цьому треба покласти край, але вони мене не слухали. Вериті мене не слухала. Я, звичайно, не сподівалася, що мене послухає він.
— Вона хотіла одружитися з ним? — запитала міс Марпл.
— Ні, я не думаю, що в них усе зайшло так далеко. Не думаю, що він будь-коли хотів одружитися з нею чи думав про щось таке.
— Я дуже вам співчуваю, — сказала міс Марпл. — Ви, певно, багато вистраждали.
— Атож. Найтяжчі хвилини у своєму житті мені довелося пережити, коли мене викликали впізнавати тіло. Це було вже пізніше — після того як він зник звідси. Ми, звичайно, думали, що вона втекла з ним, і сподівалися, що рано чи пізно вони повідомлять про себе. Я знала, поліція поставилася до цієї справи дуже серйозно. Вони викликали Майкла до відділка й довго його допитували, але його розповідь про себе не збігалася з тим, що розповідали про нього інші.
А потім вони знайшли її. Дуже далеко звідси. Миль за тридцять, не менше. Вона лежала в канаві під густим живоплотом біля глухого путівця, яким давно вже ніхто не їздив. Атож, мені довелося поїхати туди й побачити її труп у морзі. Жахливе видовище. Навіщо він повівся з нею так жорстоко? Навіщо розбив їй голову й спотворив обличчя? Невже йому не досить було просто задушити її? Він задушив Вериті її власним шарфом. Я не можу… не можу більше… Це нестерпно… нестерпно…
Сльози заструменіли по її щоках.
— Я співчуваю вам, — сказала міс Марпл. — Я дуже, дуже вам співчуваю.
— Я вірю, що ви мені співчуваєте. — Несподівано Клотільда подивилася на неї. — А ви ж іще не знаєте найгіршого.
— У якому розумінні?
— У мене великі сумніви… щодо Антеї.
— А до чого тут, власне, Антея?
— Вона була тоді такою дивною. Ніби переживала напад ревнощів. Зненацька вона не злюбила Вериті. Дивилася на неї таким поглядом, наче ненавиділа її. Іноді я думаю… я думала радше… ой, ні, це жахлива думка, не можна думати такого про власну сестру… з нею були випадки, коли вона могла кинутися на когось. У неї, знаєте, бувають незбагненні напади люті. І я думаю, а чи не могло статися…. о Господи, я не повинна такого казати. Такого просто не могло бути. Забудьте, прошу вас, те, що я вам сказала. Це все дурниці, це все пусте. Але ж… але ж… Її не можна вважати цілком нормальною. Я не можу заплющити на це очі. Ще в дитинстві в неї було кілька дивних пригод… Із тваринами. У нас був папуга. Папуга, що базікав усяку нісенітницю, як то буває зазвичай із папугами, і вона скрутила йому шию, і після того я вже не могла дивитися на неї, як раніше. Я не могла довіряти їй. Я ніколи не була певна… О Господи, схоже, я теж впадаю в істерику.
— Заспокойтеся, — сказала міс Марпл. — І ніколи не думайте про таке.
— Ні, я не думатиму. З мене цілком досить і того, що Вериті померла. Померла жахливою смертю. Принаймні, інші дівчата тепер у безпеці від того хлопця. Його засудили на довічне ув'язнення. Він і тепер у в'язниці. Вони його не випустять, і він уже ніколи не скривдить нікого іншого. Але мені дивно, чому вони не визнали його психічно ненормальним — обмежено відповідальним, як тепер кажуть. Його треба було відправити до божевільні. Він не міг відповідати за свої дії.
Вона підвелася й вийшла з кімнати. Місіс Ґлін увійшла, розминувшись із сестрою у дверях.
— Не звертайте великої уваги на Клотільду, — сказала місіс Ґлін. — Вона так і не прийшла до тями після того страшного нещастя, яке сталося кілька років тому. Вона дуже любила Вериті.
— Вона, схоже, турбується про свою молодшу сестру.
— Про Антею? З Антеєю все гаразд. Щоправда, у неї трохи негаразд із головою, ви ж знаєте. Вона трохи… Істерична. Багато що дратує її, у неї виникають дивні фантазії, уява іноді заводить її надто далеко. Але я не думаю, що Клотільда має найменші підстави турбуватися за неї. Господи, хто це там пройшов повз вікно?
У засклених дверях, які виходили в сад, з'явилися дві жінки, усміхаючись дещо збентежено.
— О, вибачте нам, будь ласка, — сказала міс Бароу, — ми просто обходили навколо будинку, видивляючись, чи тут немає міс Марпл. Нам сказали, що вона перебуває у вас, і я подумала — ага, ви тут, моя люба міс Марпл. Я хотіла сказати вам, що ми так і не поїхали сьогодні до тієї церкви. Її, як нам сказали, зачинено на ремонт, і ми вирішили сьогодні вже нікуди не їхати. Можливо, ми влаштуємо собі якусь екскурсію завтра. Сподіваюся, ви не гніваєтеся на нас, що ми з'явилися так несподівано. Я намагалася подзвонити біля парадних дверей, але, схоже, дзвінок не пролунав.
— Він і справді іноді не спрацьовує, — сказала місіс Ґлін. — Він у нас досить-таки примхливий. Іноді дзеленчить, а іноді — ні. Але прошу, сідайте й поговорімо трохи. А я й не знала, що ви не поїхали з екскурсією.
— Ні, ми не поїхали, бо вирішили трохи прогулятися по околицях, якщо вже ми заїхали так далеко, а їхати далі в автобусі після того, що тут сталося день або два тому, нам було б якось не по собі.
— Випиймо трохи хересу, — сказала місіс Ґлін.
Вона вийшла з кімнати й незабаром повернулася. Антея супроводжувала її тепер, уже цілком спокійна. Вона принесла тацю, на якій стояли келихи й карафа з хересом.
Усі посідали.
— Мені все-таки дуже хотілося б знати, — сказала місіс Ґлін, — що насправді сталося з бідолашною міс Темпл. Я маю на увазі той очевидний факт, що ми абсолютно не знаємо, якої ж думки дотримується поліція. Бо вони, очевидно, досі не дійшли певного висновку, адже процес попереднього судового розслідування відкладено, а отже, їх не задовольняють ті результати, яких вони досягали. Можливо, вони не впевнені в тому, що стало причиною смертельної рани.