— Міс Марпл…
Очі Елізабет Темпл були тепер розплющені. Вони дивилися на міс Марпл. Вони дивилися спокійним, цілком усвідомленим поглядом. Вони роздивлялися обличчя жінки, яка сиділа біля ліжка, роздивлялися його без емоцій, без подиву. Але дивилися вони дуже пильно й дуже уважно. З цілком осмисленою уважністю. І знову пролунав голос:
— Міс Марпл. Адже ви Джейн Марпл?
— Так, — сказала міс Марпл. — Я Джейн Марпл.
— Генрі часто згадував про вас. Він багато розповідав про вас.
Голос замовк. Міс Марпл повторила з легким запитанням у тоні:
— Генрі?
— Генрі Клітерінґ, мій давній друг — дуже давній друг.
— Він і мій давній друг теж, — промовила міс Марпл. — Генрі Клітерінґ.
Їй пригадалися ті багато років, протягом яких вона його знала, сера Генрі Клітерінґа, пригадалися його розповіді, допомога, яку той часом у неї просив, допомога, про яку часом вона просила в нього. Дуже давній і дуже добрий друг.
— Я запам'ятала ваше ім'я. І коли побачила його у списку пасажирів, то подумала, що це, певно, ви. Ви можете допомогти. Так би сказав і він, Генрі, якби був тут. Ви можете допомогти. З'ясувати. Це важливо. Дуже важливо, хоч і сталося… вже… давно.
Її голос затремтів і урвався, очі майже заплющилися. Сестра підвелася зі свого місця, перейшла кімнату, взяла невеличку склянку й піднесла її до губів Елізабет Темпл. Міс Темпл відпила ковток і ледь помітно кивнула головою, дякуючи. Сестра поставила склянку й повернулася до свого стільця.
— Якщо я зможу допомогти, я це зроблю, — сказала міс Марпл.
Вона не стала нічого запитувати.
— Добре, — сказала міс Темпл, а через хвилину або дві повторила: — Добре.
Хвилини дві або три вона лежала із заплющеними очима. Чи то заснула, чи знепритомніла. Потім її очі несподівано розплющилися знову.
— Котра, — сказала вона, — котра з них? Ось що треба з'ясувати. Ви знаєте, про кого я говорю?
— Думаю, що так. Про вбиту дівчину — Нору Брод?
Несподівано зморшка прорізала чоло Елізабет Темпл.
— Ні, ні, ні. Іншу дівчину. Вериті Гант.
Запала пауза, а тоді:
— Джейн Марпл. Ви стара жінка — ви набагато старша за ту, про яку він мені розповідав. Ви стара, але ж ви зможете відкрити правду, чи не так?
Її голос раптом став гучнішим, у ньому зазвучали наполегливі ноти:
— Ви зможете, пообіцяйте мені, що зможете. Мені лишилося дуже мало жити. Я це знаю. Чудово знаю. Одна з них, але котра?
З'ясуйте. Генрі казав, ви все можете. Це може бути небезпечним для вас, але ви все з'ясуєте, правда, з'ясуєте?
— З'ясую з Божою допомогою, — сказала міс Марпл.
Це прозвучало як обітниця.
— Ох…
Очі Елізабет заплющилися, потім знову розплющилися. Щось подібне до усмішки скривило її уста.
— Великий камінь. Він скотився просто на мене. Камінь Смерті.
— Хто його скотив на вас?
— Не знаю. Це не так важливо — головне Вериті. З'ясуйте правду про Вериті. Адже Вериті й означає "правда".
Міс Марпл побачила, як тіло на ліжку злегка розслабилося. Потім пролунав тихий шепіт:
— Прощавайте. Зробіть усе можливе…
Тіло хворої обм'якло, очі заплющилися. Сестра знову підійшла до ліжка. Цього разу вона взяла руку Елізабет, помацала пульс і подала знак рукою міс Марпл. Міс Марпл слухняно підвелася й вийшла за нею з кімнати.
— Для неї це було великим зусиллям, — сказала сестра. — Вона тепер не прийде до тями протягом певного часу. А може, й ніколи. Сподіваюся, ви щось довідалися?
— Не думаю, — сказала міс Марпл. — Але в цьому людина ніколи не може бути певною, чи не так?
— Ви здобули якусь інформацію? — запитав професор Вонстед, коли вони йшли до автомобіля.
— Ім'я, — відповіла міс Марпл. — Вериті. Це й було ім'я тієї дівчини?
— Атож. Вериті Гант.
Елізабет Темпл померла через півтори години. Вона померла, так і не прийшовши до тями.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
МІСТЕР БРОДРИБ ДИВУЄТЬСЯ
— Ти бачив сьогоднішню "Таймc"? — запитав містер Бродриб у свого партнера, містера Шустера.
Шустер сказав, що він не може дозволити собі передплачувати "Таймc", він передплачує "Телеграф".
— Цю інформацію могли опублікувати й там, — сказав Бродриб. — На шпальті смертей: міс Елізабет Темпл, доктор наук.
Вираз обличчя в Шустера був дещо спантеличений.
— Директорка школи у Фелоуфілді. Ти чув про школу у Фелоуфілді, чи не так?
— Звісно, чув, — сказав Шустер. — Жіноча школа. Існує вже десь із півсотні років. Школа найвищого класу, фантастично дорога. То вона була директоркою тієї школи, так? Наскільки мені відомо, директорка тієї школи нещодавно вийшла на пенсію. Не менш як півроку тому. Я читав про це в одній із газет. Там писали також про нову директорку. Одружена. Молода. Віком від тридцяти п'яти до сорока років. Із сучасними поглядами на життя. Дає дівчатам уроки косметики, дозволяє їм носити штани. Щось у такому дусі.
— Гм, — сказав Бродриб, відреагувавши на слова свого компаньйона тим звуком, яким адвокати його віку реагують на все, що суперечить їхнім поглядам, які вони сформували на підставі свого тривалого досвіду. — Не думаю, що вона колись досягне тієї слави, якої досягла Елізабет Темпл. Та була справжньою особистістю і владарювала там дуже довго.
— Атож, — відповів Шустер без помітного зацікавлення.
Його здивувало, що Бродриба так цікавлять покійні директорки шкіл.
Школи перестали бути предметом особливого інтересу для обох цих джентльменів. Їхні власні нащадки були вже більш або менш прилаштовані. Один із двох синів Бродриба був на державній службі, другий працював у нафтовій компанії, а набагато молодші діти Шустера псували кров професорам у двох різних університетах. А проте він запитав:
— А що там із нею сталося?
— Вона брала участь в автобусній екскурсії.
— Ці кляті автобуси, — сказав Шустер. — Я не дозволив би жодному зі своїх родичів сідати в них. Один упав у провалля у Швейцарії минулого тижня, а два місяці тому інший потрапив в аварію, і загинуло двадцятеро людей. Не знаю, хто сьогодні береться водити ці великі тарадайки.
— То була одна з екскурсій, на які возять людей оглядати сільські маєтки, парки та інші прикметні місця Британії, — пояснив Бродриб. — Вона має свою спеціальну назву, але ти розумієш, про що я кажу.
— О так, розумію. Це, схоже та сама екскурсія, у якій старий Рейфаєл зарезервував місце для міс Як-там-її-звуть.