У Джоселін-Сент-Мері зникло двоє дівчат, однією з них була та, про яку ми говорили, чий труп було знайдено через півроку, за багато миль звідти, і яку востаннє бачили в товаристві Майкла Рейфаєла…
— А другою?
— Другу дівчину звали Нора Брод. Цю ніяк не можна було назвати "тихою і скромною дівчиною без приятелів сумнівного ґатунку". Їх у неї було чимало. Її тіла так ніколи й не знайшли. Коли-небудь знайдуть. Були випадки, коли трупи вбитих знаходили через двадцять років. — Він зменшив швидкість автомобіля. — Ми приїхали. Це Керистаун, а онде — лікарня.
У супроводі професора Вонстеда міс Марпл увійшла до лікарні. Професора вже, певно, чекали. Його провели до невеличкої кімнати, де назустріч йому підвелася жінка, що сиділа за столом.
— Вітаю вас, професоре Вонстед, — сказала вона. — А це… е… е… — вона завагалася.
— Міс Джейн Марпл, — сказав професор Вонстед. — Я розмовляв по телефону із сестрою Баркер.
— Так, справді. Сестра Баркер сказала, що супроводжуватиме вас.
— Як там міс Темпл?
— Вона в тому самому стані, у якому й була. Без якихось помітних поліпшень, гадаю. — Вона підвелася. — Я проведу вас до сестри Баркер.
Сестра Баркер була високою, тендітною жінкою. У неї був низький авторитетний голос і темно-сірі очі, які мали звичку спрямовувати на вас свій погляд й відразу його відводити, залишаючи вас із відчуттям, що вона за дуже короткий час оглянула вас і ухвалила вам вирок.
— Я не знаю, що ви тут спланували, — сказав професор Вонстед.
— Мабуть, я ліпше відразу повідомлю міс Марпл, навіщо ми її сюди викликали. Насамперед вам треба ясно собі усвідомити, що наш пацієнт, міс Темпл, досі перебуває в комі, що уривається лише на дуже короткі проміжки часу. Іноді вона начебто приходить до тями, впізнає тих, хто її оточує, і може сказати кілька слів. Але ми не маємо жодних засобів, щоб стимулювати її. Залишається покладатися на терпіння. Думаю, інспектор Вонстед вам уже розповів, що в один із коротких проблисків своєї свідомості вона дуже чітко вимовила: "Міс Джейн Марпл". А потім: "Я хочу говорити з нею. Міс Джейн Марпл". Після цього вона знову знепритомніла. Лікар визнав за потрібне сконтактуватися з іншими пасажирами автобуса. Професор Вонстед навідав нас, дещо пояснив і сказав, що привезе вас. Боюся, ми можемо запропонувати вам тільки посидіти у приватній палаті, у якій лежить міс Темпл, і бути готовою занотувати кілька слів, що їх вона може промовити, якщо знову прийде до тями. Боюся, наш прогноз не дуже сприятливий. Якщо бути відвертим, — а ліпше відразу сказати правду, адже ви не близька родичка хворої й можете спокійніше сприйняти цю інформацію, — лікар вважає, що її стан швидко погіршується, і вона може померти, так і не опритомнівши. Ми не вміємо лікувати струс мозку. Якщо все ж таки вона на мить опритомніє і щось скаже, то дуже важливо почути її слова, але лікар вважає, вона не повинна побачити біля себе багато людей, якщо раптом опритомніє. Ми сподіваємося, міс Марпл нічого не має проти, щоб посидіти там самій, сестра теж буде поблизу, хоч і не на видноті. Тобто її не видно буде від ліжка, і вона підійде лише в тому разі, коли її покличуть. Вона сидітиме в кутку палати, за ширмою. Тут, поблизу, буде також службовець поліції, готовий занотувати будь-яку інформацію. Але лікар вважає, що йому теж не слід потрапляти на очі міс Темпл. Лише одна людина і при тому людина, яку вона хоче побачити поруч, не повинна налякати її і примусити забути те, про що вона хоче повідомити. Гадаю, ви не будете проти, якщо ми вас про все це попросимо?
— О, ні, — сказала міс Марпл. — Я готова все це зробити. Я завжди маю при собі невеличкого записника та кулькову ручку, які легко заховати. Я спроможна запам'ятовувати на короткий час усе, що почую, тому в мене не буде потреби записувати в неї на очах усе, що вона мені скаже. Ви можете довіритися моїй пам'яті, і я не глуха — не глуха у справжньому розумінні. Звісно, я вже чую не так добре, як чула раніше, але якщо я сидітиму біля самого ліжка, то легко почую все, що вона скаже, навіть якщо міс Темпл говоритиме пошепки. Я звикла до хворих людей. Мені не раз доводилося доглядати їх у своєму житті.
Блискавичний погляд сестри Баркер знову ковзнув по міс Марпл. Цього разу вона завершила його легким кивком голови, висловивши в такий спосіб своє вдоволення.
— Ми вдячні вам, — сказала вона, — і певні, що коли раптом знадобиться від вас якась допомога, ви її надасте. Якщо професор Вонстед погодиться зачекати внизу, у приймальні, то ми зможемо покликати його в будь-яку хвилину, коли виникне потреба. А зараз, міс Марпл, будьте ласкаві піти зі мною.
Міс Марпл пішла за сестрою по коридору й увійшла до невеличкої, добре обладнаної палати. У тьмяно освітленій — бо штори були напівзатулені — кімнаті лежала в ліжку Елізабет Темпл. Вона лежала нерухомо, як статуя, проте не виникало враження, що вона спить. Вона дихала нерівно й уривчасто, короткими й спазматичними вдихами та видихами. Сестра Баркер підійшла оглянути свою пацієнтку й показала міс Марпл рукою на стілець, який стояв біля ліжка. Потім знову перетнула палату в напрямку до дверей. Там із-поза ширми вийшов молодик із записником у руці.
— Виконуйте розпорядження лікаря, містере Рекіт, — сказала сестра Баркер.
З'явилася також іще одна медсестра. Вона сиділа в протилежному кутку палати.
— Покличте мене в разі потреби, сестро Едмондс, — сказала сестра Баркер, — і надайте в розпорядження міс Марпл усе, що може їй знадобитися.
Міс Марпл розстебнула ґудзики жакета. У палаті було дуже тепло. Медсестра, яка тут чергувала, підійшла і взяла в неї жакет. Потім повернулася за ширму, а міс Марпл опустилася на стілець. Вона подивилася на Елізабет Темпл і подумала те саме, що подумала, коли вперше подивилася на неї в автобусі: "Яку гарну голову вона має!" Відгорнуте назад сиве волосся обрамлювало її, наче капелюх досконалої форми. Вродлива жінка й справжня особистість. Світ втратить дуже й дуже багато, подумала міс Марпл, якщо в ньому більше не буде Елізабет Темпл.
Міс Марпл поправила подушку за своєю спиною, присунула стілець на один дюйм ближче до ліжка і стала терпляче чекати. Вона не мала найменшого уявлення, дочекається чогось чи ні. Час минав. Десять хвилин, двадцять хвилин, півгодини, тридцять п'ять хвилин. Потім раптом, цілком несподівано, пролунав голос. Тихий, але дуже виразний, ледь хрипкий. Зовсім не схожий на той дзвінкий голос, яким ця жінка розмовляла раніше.