– Що ти про нього вже в минулому часі – "був", "був"!..
– Та ні… просто… шкода хлопця, якщо… Він мені сподобався.
– Раз сподобався, – переконано сказав Степан Іванович, – значить, живий.
– А де ж він подівся? Мав подзвонити чотири дні тому – мені треба було дещо уточнити, – і… Саме чотири дні тому, виявляється, зник. "Тойота" у дворі стоїть, нікому нічого не сказав, нікого не попередив…
– А наречена?
– Плаче, побивається. Каже, подзвонив їй зранку… У той день вони мали йти в театр, дівчина страшенно любить оперу… "Вибачай, я мушу на день виїхати у справах. Не хвилюйся. Завтра приїду". А вчора були її іменини. І він не приїхав, навіть не подзвонив, не дав телеграми.
– Вони не сварилися? – уточнив капітан Горбатюк.
– Ні. Навпаки, каже, він був такий ніжний напередодні. Пропонував пришвидшити термін весілля, не чекати, поки здадуть новий будинок в експлуатацію. Пожити в нього на винайнятій квартирі. Хоча до цього соромився своєї "Воронячої Слобідки".
– Він мешкає не сам? Ти з сусідами говорив?
– Говорив. Він їх ні про що не попереджав. Хоча стосунки у них товариські, добрі. Там живе пара пенсійного віку. Теж щиро переживають.
– Може, рейдери наїхали на фірму?
– Хто його зна, – знизав плечима капітан Попенко. – Взагалі-то він хлопець спортивний. Першорозрядник із боксу. І зв'язки в спортивних колах має. Міг спробувати самотужки з ними поборотися…
– Кімнату оглядав?
– Оглядав. Навіть не довелося зламувати. У сусідів був ключ. Він їм лишав запасний. Про всяк випадок. Там у них течуть батареї. Всі речі на місці. Записки ніякої не знайшли.
– Як його звуть?
– Жора Лук'яненко. Георгій Іванович.
– Ти хочеш, щоб я зайнявся цією справою? – майже ствердно запитав Степан Іванович.
– Хочу.
– Але ти ж знаєш, що на мені й так дві незакінчені.
– Знаю. Але в мене весь час перед очима і він, і його наречена, і навіть ті сусіди-пенсіонери… Вони так просили мене: "Знайдіть, знайдіть нашого Жору…" Вони вірять, що він живий… Що я міг їм сказати? Що ми цим не займаємося?
– І ти сказав, що в тебе є друг, який знайде.
– Звідки ти знаєш?
– Бо знаю тебе з дитинства. Сказав?
– Сказав, – опустив очі капітан Попенко.
– Отже, виходу в мене нема?
– Нема.
Розділ II
Дідусь підносить сюрприз. Тато вирішує питання. Женя торжествує
У житті Жені Киселя сталася несподівана, прямо-таки фантастична зміна.
Скільки Женя себе пам'ятав, жили вони дуже скромно, щоб не сказати біднувато. Не те щоб машини або ж там дачі, але й вбрання доладущого у сім'ї завжди бракувало. То збирали гроші на чобітки мамі, то на плащ татові, то на пальто Жені. І раз у раз мама, зітхаючи, йшла до сусідів позичати десятку до післязавтра.
Женин тато, Василь Сергійович Кисіль, працював головним інженером на маленькому заводі, мама редактором у видавництві технічної літератури, і удвох вони ледь-ледь мали, як то кажуть, "прожитковий мінімум", бо одержували "голу зарплатню".
І раптом…
Раптом дідусь, мамин тато, що все життя працював кореспондентом у газеті і теж позичав у сусідів та у співробітників, написав п'єсу, комедію, і та комедія несподівано "пішла" одразу в кількох муздрамтеатрах. Називалася вона "Шапка товариша Мономахова" і висміювала українську бюрократію.
Публіка, за відгуками очевидців, аж на підлогу лягала від сміху.
У сім'ї зазвучали нові, нечувані раніше слова: "прем'єра", "аншлаг", "накладка", "помреж", "ВМП", "відсотки", "гонорар"…
Останні три були не лише словами. Ім'я "Марина Дмитрівна" стало у сім'ї дорогим (у буквальному розумінні) і звучало святково.
Коли дзвонила дідусеві Марина Дмитрівна з ВААПу, дідусь червонів, як дитина, і радісно перепитував:
– Скільки-скільки?! Що ви кажете! Ну-у! З мене могорич!
Тата у цей час якраз підвищили на роботі. Він тепер став заступником директора з постачання. І от одного вечора відбулася історична розмова.
– Васю! – урочисто сказав татові дідусь. – Час уже мати свій шматок землі. Щоб вирощувати для Женчика якусь цибулинку, картоплину, морквину без радіації та нуклідів. Я вчора був ув одному селі, сімдесят кілометрів від міста, роблю нарис про голову сільради. Розговорилися. Він мене питає: "У вас дача є?" – "Ні, – кажу, – нема поки що". – "То що ви за журналіст, та ще й драматург! У мене в селі уже сорок один дачник. Ану ходімо!" Повів він мене. Показує. Розвалюха. Дах провалився, стеля впала. Але місце – казка! На пагорбі. Внизу луг, річечка. За нею ліс. Простір. Я стільки неба ніде, здається, не бачив. Вишневий садок, всього кілька дерев, правда. Сарай без покрівлі, всередині акації ростуть. Та й у дворі акації. Бур'янище, будяки, дереза, бузина – джунглі. Кропива – вище голови. "Десять років, – каже, – ніхто не живе. В сільради на балансі. Тримали спершу для одного високопосадовця. Того зняли. Тоді для другого, той в іншому місці побудувався. Купуйте. Майже даром. Знесете, побудуєтесь. Як у раю житимете…" Я як глянув – закохався у те місце з першого погляду. Васю! Давай будуватися. Га? Мої гроші, твої зв'язки, ділові контакти, енергія…
– А мої сльози і в тюрму передачі?! Ні! – вигукнула мама.
– Ти що, дочко?! Жодного порушення закону! Все офіційно, на кожен гвіздок – документ, квитанція. Але без контактів, без ділових зв'язків я не потягну.
Довга була розмова. Мама й бабуся вагалися, відраджували. (І справді, скільки надій було на ті несподівані дідові гроші!)
А дід уже малював натхненні картини: він сидить на балконі нового будинку, замріяно озирає мальовничий краєвид, пише наступну п'єсу. А в саду тато дерева підрізує, а мама на городі з сапкою. А бабуся біля плити порається, щось у неї на пательні шкварчить запаморочливо смачнюче. А Жені з Вітасиком і не видно – ген-ген до річки побігли.
Тато теж запалився. Він хоч і не писав п'єс, але був із характером.
У себе на роботі він весь час вирішував питання. Інші начальники не вирішували, люди йшли до нього, і він вирішував. І його за це всі поважали. Так він завжди говорив мамі, яка тільки підсміювалася, бо вдома всі питання вирішувала теща.
– Будемо будуватись! – несподівано твердо сказав тато, вислухавши всі міркування дружини (тобто мами) і тещі (тобто бабусі).