– Директор фірми "Варіант", – одним подихом видихнув Женя.
– Дикий Семен Панасович, – видихнув Вітасик.
– Ой! Хлопчики! Ой, молодці! То, значить, недаремно я хвилювалася. І вас турбувала недаремно, – вдячний погляд Милочки був нагородою хлопцям за їхні переживання.
На цьому інформація вичерпувалася, бо хлопці й самі більше нічого не знали – Горбатюк у подробиці їх не втаємничував.
Але й цього було досить, щоб Милочка дивилася на них, як на героїв. До кінця перерви і взагалі до кінця того дня Женя й Вітасик ходили, як янголи по хмарках.
Але наступного дня вони впали на грішну землю.
На першій же перерві, відкликавши хлопців убік, Милочка прошепотіла:
– Тато сказав, що все це – нісенітниця! І агент СД, і директор фірми, і всі підозри. Той Семен Панасович Дикий – дуже порядна і чесна людина. І скоро міліція в цьому впевниться.
– Ти сказала татові?! – жахнувся Женя.
– Нащо?! – сплеснув руками Вітасик.
– А що – я могла мовчати? Це ж його стосується! Безпосередньо! – вона дивилася так, що доводити їй щось було просто неможливо.
Хлопці були в той день як у воду опущені. Це ж як дізнаються капітани, що вони розказали Милочці (а професор Петриківський мовчати, мабуть, не збирається, раз хоче довести міліції порядність і чесність Дикого), хоч хрестись і тікай.
Вони відчували себе зрадниками й нікчемами. Довго вагалися і нарешті вирішили – піти й сказати Горбатюку все як є, покаятися. Завжди краще самому признатися, ніж чекати, поки тебе, як кошеня, носом тикнуть у твою шкоду.
Тим більше вони зарані домовлялися, що прийдуть сьогодні до Степана Івановича дізнатися про новини у справі агента СД.
Капітана Горбатюка на місці не виявилося. Вони чекали його три години, але він так до кінця робочого дня в райвідділі й не з'явився.
А коли вони наважилися нарешті звернутися до чергового, той їм сказав:
– Не чекайте, хлопці, його вже не буде.
Так Женя і Вітасик ні з чим і пішли.
Була субота, і все відкладалося аж до понеділка. А в неділю вранці до Вітасика прибіг захеканий, схвильований Женя. І зашепотів, задихаючись:
– Ходімо! Швидше! Є справа. Нагальна.
– Що таке?
– Потім. Скажи батькам, що на цілий день…
– Тю!.. А я ж домовився з батьком лагодити мій велосипед…
– Відкладеш! А це – невідкладне.
– Та що таке?
– Кажу – нема часу. Потім. І попроси хоча б кілька гривень. Треба.
– Ну ти даєш!
– Швидше. Бо запізнимось. Давай!
Добре, що Григорій Тарасович був, по-перше, взагалі добрий чоловік, а по-друге, у нього на цю неділю були ще й свої особисті плани, крім Вітасикового велосипеда. І за хвилину Вітасик із червінцем у кишені ("Бо ж поїсти треба буде! Що тобі кілька гривень?" – сказала мама) вже біг разом із Женею сходами вниз.
– То що таке – ти можеш сказати? – на бігу спитав він Женю. – Куди ми?
– На вокзал. На електричку.
– Чого?
– Там нас Милочка чекає.
– Що?!
– Вона подзвонила мені по телефону і… мало не плакала, просила…Вітасику боляче кольнуло в грудях, що не йому, а Жені подзвонила Милочка. Але на особисті переживання часу зараз не було.
– А що трапилося?
– Сказала, що подробиці розкаже, але щось із татом і з агентом СД. Треба, сказала, простежити, куди їде тато.
– А ти ж казав – ніколи не будеш стежити.
– Це вона стежити хоче. За власним татом. Може, йому допомога потрібна. І що я міг зробити, як вона: поможіть, хлопчики, я сама боюсь…
Проте перш ніж попрямувати за хлопцями на вокзал, ми з вами мусимо повернутися у вчорашній день, у суботу. Щоб дізнатися, чим то був так заклопотаний капітан Горбатюк, що не вийшов на зв'язок з хлопцями, як обіцяв.
Розділ XVI
Четвертим в операції взяв участь Стинг
У суботу годині об одинадцятій ранку в кабінеті капітана Горбатюка задзвонив телефон.
– Приїжджайте негайно, – не привітавшись, не назвавшись, вимогливо проказав схвильований тонкий, наче жіночий голос.
– Хто це? – спитав капітан.
– Приїжджайте, бо його, здається, забрали.
– Хто забрав? Кого?
– Пожильця мого, Семена Панасовича.
– Хто, хто забрав? – капітан нарешті зрозумів, що дзвонить хазяйка Дикого.
– Двоє якихось. Урки, по-моєму. Швидко давайте, бо не встигнете. На машині. Номер запишіть…
– Машина яка? Марки якої? – записуючи помер, спитав Степан Іванович.
– А біс її знає, низьконоса така. На праску схожа.
– Колір?
– Світла. Сіра. Давайте. Бо дуже він хвилювався.
– Коли це було?
– Хвилин двадцять тому. Поки я додзвонилася…
– Які вони, ті двоє?… Один високий, із довгим світлим волоссям? Другий із чорною бородою і з сережкою в одному вусі? Так? – Ви їх що – знаєте?
– Я зараз приїду.
Поклавши трубку, Горбатюк тут-таки зв'язався з автоінспекцією: попросив затримати світло-сіру машину і назвав номер.
А сам поїхав до Жовтневого. Він і так збирався туди їхати. У справі розбійного нападу на кафе.
Хазяйка зустріла його на порозі, зосереджена і серйозна.
– Розказуйте, що тут у вас трапилося.
– Ну що… Зранку він нервував дуже. Бачу, весь час у вікно позирає, ходить по хаті, ходить. Я йому: "Чого це ви?" А він: "Мусить один товариш під'їхати. Не знаю, чи встигне". – "Ви що – знову кудись їхати намилились? От непосидючий", – кажу. А він: "Така вже моя доля…" Пішла я на кухню поратися. Раптом заходить – блідий як стіна. "Слухайте, от вам номер телефону. Якщо вони мене заберуть, подзвоните. І сховайтесь, наче вас нема вдома. І номер машини скажете…" І назвав. Здивувалася я – що таке?… Визирнула у вікно: ідуть двоє, чорнобородий, із сережкою, і високий волосатий. А біля воріт машина. "Казав: товариш, а їх двоє", – думаю. Хотіла ще спитати, а він: "Ховайтесь швидше! Я вас благаю!" Бачу, він так хвилюється, шаснула я у комірчину в передпокої, двері причинила, зачаїлася. Чую – стукають. Клацнула клямка – відчинив він. "А-а. Нарешті. Застали-таки", – хтось із тих двох весело так. "Що ж ти, зараза, нас за носа водиш! Гадаєш, ми жартуємо? – це вже другий, сердито. – Хазяйка вдома?" – "Нема". – "Це добре. Не доведеться з нею возитися". – "Я ж сказав, гроші не мої, спільні, без правління не можу, а правління…" – "Не мели дурниць! Поїхали". – "Куди?" – "Він сам хоче з тобою поговорити". – "Я нікуди не поїду". – "То залишишся тут навіки". – "Перо в бік – і всі діла?" – "Не дригайся, бо…" Більше я нічого не чула. Вийшли вони. У комірчині віконце маленьке. Дивлюся – пішли усі троє. Він посередині, вони по боках. Сіли в машину– поїхали. Ну, я одразу дзвонити…