– Так. Я багато їжджу. Такий зараз у нас період. Організаційний. Багато різних справ. Фірма тільки починає свою діяльність…
"Гарна діяльність!" – не без іронії подумав капітан і спитав:
– А якого, пробачте, роду ваша діяльність? Якщо не секрет? – Взагалі-то не секрет. Але я людина забобонна і не люблю анонсувати справи, успіх яких залежить до певної міри від збігу обставин, випадковості й удачі.
"Ловко закручує!" – знову подумав капітан.
– Але все-таки… Хоч натякніть.
– Діяльність наша пов'язана з науково-технічним прогресом, із впровадженням нової технології. Одне слово – з наукою.
"От-от! Спеціалізація на шантажі вчених. Хитро!"
– Трохи, правда, туманно… Але… дозвольте поставити вам кілька питань…
– Якого характеру? – очі Дикого дивилися пильно й пронизливо.
– Ви, звичайно, можете не відповідати. Розмова у нас неофіційна, приватна. Це аж ніяк не допит… Якщо ви вважаєте, що відповіді можуть вам зашкодити, ніхто вас змушує.
– Питайте. Я здогадуюсь, що вас цікавить. Я був майже певен, що та дівчина на пошті доповість вам. Так дивилася…
– Ви помиляєтесь. Вона нам не доповідала. Та оскільки ви самі зачепили цю тему…
– Так. Я одержав велику суму грошей. Для фірми. Але… не знаю від кого.
– Що? – капітан глянув Семену Панасовичу просто у вічі: "Ну й ловкач!"
Дикий очей не відводив:
– Ви не вірите. Але це правда. От дивіться, – він витяг із кишені і простягнув капітанові жовтуватий чотирикутничок цупкого паперу – талон до поштового переказу. На зворотному його боці було написано: "Прийміть мій скромний внесок у благородну справу вашої організації. Бажаю успіху. СД". На переказі було прізвище – Добровольський Станіслав Олександрович. Але за вказаною адресою такий не проживає. Та й квартири сімдесят сім у тому будинку немає. Остання – п'ятдесят восьма.
– Цікаво, – усміхнувся Степан Іванович. – Але трохи дивно. Вам не здається?
– Я розумію, – погодився Дикий. – Повірити важко. Але це так. Я кажу правду.
– Ви поклали гроші на рахунок фірми?
– Авжеж. Це можна перевірити.
– Але право розпоряджатися фінансами фірми належить вам?
– Так, – він почервонів. – Але існує правління. – Воно знає про анонімний грошовий переказ?
– Ще ні. Всі у роз'їзді.
– Вам не здається дивною сума переказу?
– Та здається.
– Невже ви вважаєте, що це подарунок чесного доброго дядечка?
– Ви гадаєте, що… – Дикий не договорив: в очах його майнув переляк.
– Вам не спадало на думку, що хтось хоче "відмити" гроші, зароблені на зброї або наркотиках?
– Я не подумав про це, – він то червонів, то бліднув.
– А що ви можете сказати про Цигана і Рудого?
– Нічого. Не знаю… ні Цигана, ні Рудого.
– Справжні їхні прізвища Комаров Євген Романович та Мамлюк Аркадій Семенович.
– Ні. Не знаю таких, – похитав головою Дикий.
– Дивно. А вони сьогодні приходили, питали вас. Один такий високий, з довгим білявим волоссям. Другий нижчий, чорнобородий, з сережкою в одному вусі.
По обличчю Дикого пробігла тінь, очі оскляніли, на вилицях заходили жовна.
– Не пригадуєте? – спитав Горбатюк.
– Ні, – крижаним голосом сказав Дикий.
– І прізвище Пищенко нічого вам не говорить? Сергій Данилович? С. Д.? – на останніх двох літерах Горбатюк зробив наголос, вимовив їх із притиском.
Дикий опустив очі.
– Ні. Нікого з названих вами осіб я не знаю. Не знайомий із ними. У вас, видно, якась хибна інформація.
– Можливо… можливо… Але погодьтеся, що на моєму місці ви теж не дуже задовольнилися б нашою з вами розмовою. Багато непереконливого і, я б навіть сказав, підозрілого.
– Я згоден.
– Хоч у цьому нема суперечностей.
– Але повторюю – я кажу правду. Рано чи пізно ви переконаєтесь у цьому.
– Буду радий, якщо це станеться. На всяк випадок ось вам мої координати – телефон, прізвище, ім'я, по батькові.
У цей час на тумбочці біля стіни задзвонив телефон. Дикий розгубився й очікувально-запитально глянув на капітана. – Що ви… що ви… будь ласка! – зніяковів Горбатюк. – Ви у себе вдома.
Семен Панасович зняв трубку:
– Алло… Я… Так… Ні… Не зможу… Подзвони завтра. Потім поясню… На добраніч! – він поспішливо поклав трубку, наче боявся, що капітан вирве її з рук і втрутиться в розмову.
Горбатюк підвівся:
– Пробачте, що забрав у вас стільки часу і набридав своїми питаннями. Така вже у нас робота, – він усміхнувся і розвів руками.
– Нічого-нічого. Я вас розумію, – Дикий зітхнув з полегкістю.
Але, стоячи на порозі, Горбатюк обернувся:
– Скажіть, а чому ви не хотіли відчиняти? І просили хазяйку сказати, що вас нема?
Дикий знітився:
– Просто… Зараз такий час.
– Когось боїтесь?
– Ні… але… – Семен Панасович явно не хотів продовжувати розмову.
– Ну, гаразд… ще раз вибачте… До побачення! – і капітан зачинив за собою двері.
Розділ XV
"Ще пара днів, і йому гаплик!" "Поможіть, хлопчики, я сама боюсь…"
Домовленість між капітанами Горбатюком та Попенком з одного боку і Женею та Вітасиком з другого була такою: хлопці заприсяглися не робити жодних спроб самостійного розшуку, а капітани твердо гарантували їм інформацію про весь перебіг розслідування справи агента СД.
Правда, за умови додержання цілковитої секретності. "Нікому чужому, сторонньому інформація не повинна передаватися!"
Чужому! Сторонньому!
Але хіба ж Милочка Петриківська була чужою, сторонньою?
Та це ж із неї все почалося! З її тата! Вона, можна сказати, найзацікавленіша у цій справі особа.
Тож коли хлопці дізналися про зустріч капітана Горбатюка з директором фірми "Варіант" Диким і про те, що підозри щодо нього дедалі зростають, мовчати було просто несила.
Хлопці кріпилися першу перерву, другу, а на третій уже не витримали, відкликали Милочку подалі за ворота школи, до зачиненого кіоску "Преса", щоб не почув ніхто справді чужий і сторонній, і, перебиваючи один одного, зашепотіли, озираючись:
– Агент СД, вважай, уже на гачку!
– Ще пара днів – і йому гаплик!
– Що? Що ви кажете! – прошепотіла вражена Милочка. – А хто, хто це?
Хлопці перезирнулися: говорити чи ні? То вже конкретна інформація, а слідство тільки починається, і капітани попереджали не раз – поки ведеться слідство і провина не доведена, називати підозрюваних не можна.
Але Милочка дивилася так благально, і такі в неї були очі, і вона ж таки не стороння, а найзацікавленіша особа…