— Повірте мені, мамо, якщо ви фінансуєте цю справу, я продам його вдвічі дорожче, слово честі!
— Бідний мій Фредерік... І звідки ж він, той діамант? Крадений?
У чоловіка з баранячим лобом вихопився глузливий смішок.
— Та ні, пані... Спадковий. Мій товариш хоче його спекатись, бо йому потрібна готівка. Він керує одною компанією в Ніцці. Я подам вам усі необхідні відомості.
— Ми можемо показати вам камінь, мамо. Перш ніж вирішувати, побачите його на власні очі.
— Гаразд,-втомлено мовила пані Вількур. — Покажете мені той ваш "Південний хрест".
— Завтра, мамо?
— Завтра. — Вона задумливо похитала головою.
— Ходімо, Рене,— сказав Вількур. — Треба поглянути, як там посувається робота. —Він підвівся і став переді мною. —Може, це вас зацікавить... Я саме перебудовую один острівець на Марні за Шенв'єром. Земля належала матері... Ми хочемо обладнати там басейн і нічний бар. Хоча Сільвія, мабуть, вам про це казала, вона ж від вас нічого не приховує...
Зненацька в ньому прокинулася ворожість. Я нічого не відповідав. Думка про те, що його товсті пальці пестять тіло Сільвії, збудила в мені глибоку відразу, і я не бажав відчувати їхній дотик, навіть якби справа дійшла до бійки.
Потім він спустився разом із чоловіком у замшевих черевиках і з баранячим лобом по драбині в катер. Вони посідали поруч, і Вількур нервовими рухами завів двигун. Катер швидко зник за поворотом річки, але вода в ній була надто важка, щоб пінитися за ним.
Пані Вількур довго сиділа мовчки, нарешті звернулася до Сільвії:
— Серденько, піди накажи йому, щоб приніс кави.
— Зараз...
Сільвія підвелась і, коли проходила в мене за спиною, легенько торкнулася руками моїх плечей. Я подумав, чи не доведеться мені лишитись віч-на-віч з її свекрухою до самого вечора.
— Може, нам краще сісти на сонечку? — озвалася до мене пані Вількур.
Ми посідали на краю понтона у двох великих голубих шезлонгах. Вона нічого не казала, тільки невідривне дивилася крізь окуляри на води Марни. Про що вона думала? Про дітей, які не дають нам очікуваної втіхи?
— І які ж будуть ваші фотографії? — запитала вона мене так, ніби хотіла урвати мовчанку лише з ввічливості. [47]
— Чорно-білі,— відповів я.
— Маєте рацію, їх не треба робити в кольорі.
Ця категорична думка мене здивувала.
— А якби ви зробили їх зовсім чорними, то було б іще краще. Я вам дещо поясню. — Якусь хвилю вона мовчала. — Береги Марни — це сумні місця. Звичайно, в сонячну погоду виникає зовсім інше враження. Але не тоді, коли їх добре знаєш. Вони приносять нещастя... Мій чоловік загинув у автомобільній катастрофі на березі Марни за дивних обставин. Син тут народився, виріс і став пройдисвітом. А я постаріла на самоті серед цього нудного краєвиду.
Вона розповідала спокійно, навіть невимушене.
— Може, ви перебільшуєте? — спитав я.
— Зовсім ні... Я певна, ви добре відчуваєте цю атмосферу і зрозумієте мене. Робіть знімки якомога темнішими.
— Спробую,— пообіцяв я.
— На берегах Марни завжди існувало щось темне й мерзенне... Ви знаєте, на які гроші збудовано ці вілли? На ті, що їх заробляють дівчата в домах розпусти... Це — місце, де доживають свій вік сутенери та власники таких домів. Я знаю, що кажу... — Вона раптом, замовкла, ніби згадала про щось. — Сюди, на береги Марни, завжди вчащали люди з темним минулим. Особливо під час війни... Я вже розповідала вам про бідолаху Емоса. Мій чоловік дуже його любив. Емрс жив у Шенв'єрі... Він загинув на барикадах, під час визволення Парижа...
Вона весь час дивилася просто перед себе. Можливо, на пагорб, де колись жив той Емос...
— Кажуть, у нього влучила сліпа куля. Це неправда. З ним поквиталися. Тут, у Шампіньї і Варенні, у війну дехто з'являвся... Він тих людей знав... І про них щось знав. Чув їхні розмови в тутешніх готелях...
Сільвія принесла нам каву. Потім пані Вількур, мовби знехотя, підвелась і простягла мені руку.
— Рада була з вами познайомитись.
Тоді поцілувала в чоло Сільвію.
— Піду спочину, дитино моя.
Я провів її до червоної скелі, в якій були вирубані сходи.
— Спасибі вам за те, що ви розповіли мені про Марну.
— Якщо захочете дізнатися про все докладніше, приходьте до мене. Але я певна, тепер ви відчули цю атмосферу. Робіть знімки якомога темнішими. Похмурими... — Слово "похмурими" вона вимовила підкреслено на паризький лад.
— Дивна жінка,— сказав я до Сільвії.
Ми сиділи на краю понтона, і Сільвія притулилася щокою до мого плеча.
— А мене ти теж назвеш дивною жінкою?
Вона вперше звернулася до мене на "ти".
Ми сиділи вдвох на понтоні й дивилися на човен, що пропливав серединою річки — так само, як того дня... Вода вже не здавалася застиглою, по ній пробігали легенькі брижі.
Течія несла човен і надавала ще більшого розмаху веслам, що рухалися повільно й ритмічно. І ми чули, як під сонячним промінням хлюпає вода...
Мою кімнату помалу огорнула темрява, а ми цього й не помітили. Сільвія поглянула на свій годинник-браслет.
— Спізнююсь на вечерю. Свекруха з чоловіком, мабуть, уже чекають. — Вона встала. Тоді підняла подушку, відкинула ковдру. — Я загубила сережку.
Перед шафою з дзеркалом одяглася. Зелена куртка та червона спідниця щільно облягали її талію. Сівши на край ліжка, взула босоніжки.
— Якщо вони гратимуть у карти, я, може, одразу й повернусь. Або прийду завтра вранці.
Вона обережно причинила за собою двері. Я вийшов на балкон і провів поглядом її тендітну постать, червону спідницю, що віддалялася в сутінках уздовж набережної. [48]
Я чекав її, простягшись на ліжку, цілий день. Потім сонце, пробиваючись крізь жалюзі, світлими плямами падало на стіни та її тіло... Внизу перед готелем, під трьома платанами, ті самі гравці в кулі до пізньої ночі грали свою партію. Ми чули, як лунали їхні голоси. Гравці почепили під деревом електричні лампочки, і їхнє світло теж пробивалося крізь жалюзі, кидаючи на стіни смужки, ще світліші, ніж від сонячного проміння. Блакитні очі... Червона сукня... Каштанове волосся... Пізніше, багато пізніше яскраві барви згасли, і я почав бачити все тільки "в чорно-білому кольорі", як казала пані Вількур.
Кілька разів вона лишалась у мене до ранку, її чоловік від'їздив у справах — разом із тим, що в замшевих черевиках, з баранячим лобом та порожніми очима, а також із другим, який хотів продати діамант. Того другого вона не знала, але ім'я його часто згадували в своїх розмовах Журдан та її чоловік. То був якийсь Поль.