— Ти кажеш дурниці, Сільвіє... По Марні можна чудово кататись і на катері, й на водяних лижах.
Його зачепило за живе. Він вочевидь дуже пишався своїм "Кріс-Крафом" і тому повернувся до мене.
— Їй більш до вподоби ходити на отой жалюгідний пляж, де вже геть усе розвалюється.
— Ну що ви! — заперечив я. — На вареннському пляжі нічого не розвалюється, і мені він дуже подобається.
— Справді? — Він перевів погляд з мене на Сільвію, потім знов на мене, так наче злякався, що ми змовились.
— Ні, катер — це просто безглуздя,— заявила пані Вількур. — Тобі треба його позбутись.
Вількур нічого не відповів, тільки мовчки курив сигарету. Він образився.
— А які ще пляжі ви знайшли в цих місцях? — поцікавилась пані Вількур. Відблиски сонця на воді сліпили їй очі, і вона наділа великі чорні окуляри. — Ви ж бо шукаєте для своїх фотографій саме їх, річкові пляжі?
Пишна зачіска, чорні окуляри й віскі, яке вона пила за обідом, надавали їй вигляду типової американки з курорту в Іден-Року. Була тільки певна різниця між нею та тим, що тут нагадувало про Лазуровий берег: скелею, катером і критим понтоном. Пані Вількур зливалася з берегом Марни і навіть сама була схожа на цю річку. Може, своїм хрипким голосом?
— Так, я шукаю річкові пляжі,— відповів я.
— Коли я була маленька, я ходила на пляж он туди, в бік Шеллі... Пляж у Гурне-на-Марні... Його називали "Маленький Довіль". Там був пісок, навіси...
Отже, вона росла тут?
— Але ж тепер там нічого немає, мамо,— сказав Вількур, знизавши плечима. [45]
— Ви там не були? — запитала мене пані Вількур, не звертаючи на сина уваги.
— Ще ні.
— Я певна, той пляж іще є.
— Я теж,— з викликом промовила Сільвія, дивлячись чоловікові просто в очі.
— Є ще пляж "Берретро" в Жуенвілі...-сказала пані Вількур. Потім замислилась і, загинаючи пальці, почала перелічувати далі: — І "Дюше", ресторан на пляжі Сен-Моріс. Крім того, теж у Сен-Морісі, піщана смуга на Червоному острові... І на Воронячому острові... — Вказівним пальцем лівої руки вона щоразу загинала пальці на правій. — Готель-ресторан на пляжі в Мезон-Альфор... Пляж у Шампіньї, на набережній Гальєні... "Палм-біч" і "Лідо" в Шенв'єрі... Я знаю їх усі напам'ять. Я ж тут народилася... — А тоді скинула на хвилю окуляри й люб'язно подивилася на мене. — Бачите, все вам як на блюдечку! Тут справжня Рів'єра...
— Та цього ж уже давно немає, мамо! — знов обізвався Вількур, розлютившись, як людина, котру ніхто не слухає.
— То й що? Маю я право хоч би помріяти?
Ця манера обривати сина викликала в мене подив.
— Справді, кожен має право помріяти,— проказала Сільвія, і в її спокійному, чистому голосі ожили й береги Марни, й усі ті пляжі, що їх назвала пані Вількур.
— Мамо, ви зможете побачити цей діамант завтра,— промовив Вількур. — Він надзвичайний, і я був би ідіотом, якби проґавив цю справу. Називається він "Південний хрест".
Спершись ліктями на стіл, він намагався прибрати якомога переконливішого вигляду. Але мати лишалась байдужою. Темні окуляри ховали її погляд, і здавалося, що він спрямований у далечінь, туди, де виднівся темно-зелений Шенв'єрський пагорб.
Сільвія краєм ока поглядала на мене.
— Я вам покажу його,— сказав Вількур. — Він має опис, там-таки можна прочитати і всю його історію. Це рідкісний камінь...
Може, той чоловік з ланцюжком на руці та катером, що сів посеред Марни на мілину, був ювелір чи перекупник коштовностей? Хоч скільки я на нього дививсь, а повірити в його бодай якісь професійні здібності не міг.
— Продавець приходив до мене десь тиждень тому. Якщо ми зволікатимемо, камінь вислизне з наших рук.
— А як ти гадаєш, що я робитиму з тим діамантом? — запитала пані Вількур. —У мене вже не ті роки, щоб носити діаманти.
Вількур вибухнув сміхом. І все поглядав то на мене, то на Сільвію, немов закликав нас у свідки.
— Таж, мамо, йдеться не про те, щоб діамант носити... Досить буде купити його за помірну ціну й перепродати вдвічі дорожче.
Цього разу пані Вількур повернулася до сина і знов скинула чорні окуляри.
— Ти говориш дурниці. На перепродажу меблів та коштовностей завжди тільки втрачають. Боюся, синку, що з тебе ділової людини не вийде. — її тон був щирий і зневажливий водночас. — Сільвіє, чи ж не краще, щоб Фредерік покинув морочити собі голову коштовностями? Це робота тяжка, синку...
Вількур весь напружився. Він уже ледве стримувавсь. Навіть голову відвернув. А мій погляд тим часом ковзнув від ланцюжка до блискучого катера, що з вини хазяїна заблукав у мертвих, тяжких водах Марни...
І я подумав, що хоч би до якого діла він брався, хоч би що робив, хоч би яку ініціативу висував, а все однаково заведе його в таке саме багно... І це був чоловік Сільвії!
Я почув за спиною кроки, і на понтоні з'явився чоловік, що був, мабуть, Вількурів ровесник, Середній на зріст, у вельветовому костюмі та замшевих черевиках, із глибоко посадженими очима й по-баранячому опуклим лобом.
— Мамо, це — Рене Журдан.
Вількур відрекомендував матері незнайомця з такою повагою, таким [46] пафосом, ніби той Рене Журдан у замшевих черевиках і з баранячим лобом та порожніми очима й справді був видатною людиною.
— Хто? — перепитала пані Вількур, навіть не повернувши голови.
— Рене Журдан, мамо...
Гість простяг їй руку.
— Добридень, пані...
Руки вона йому не подала. Навіть не скинула окулярів, демонструючи до нього цілковиту байдужість.
Тоді Рене Журдан простяг руку Сільвії, і та похмуро, не дуже впевнено її потисла. Зі мною він привітався кивком голови.
— Рене Журдан,— сказав до мене Вількур,— мій товариш. — І запропонував йому вільний стілець навпроти мене.
Той сів.
— Уяви собі, Рене, я саме розповідав про діамант. Скажи їм, що це чудовий камінь.
— Чудовий,— прорік Рене, зобразивши на обличчі посмішку — таку саму порожню, як і його погляд.
Вількур нахилився до матері.
— Той чоловік, що хоче продати діамант,— Журданів товариш.
Він промовив це так, мовби кращої рекомендації і бути не могло.
— Я пояснила синові, що в моєму віці носити діаманти вже пізно.
— Шкода, пані. Я певен, від того діаманта ви були б у захваті. Це — історична коштовність. До нього є цілий опис... Камінь називається "Південний хрест".