Жестом руки блондин запросив мене сісти.
— Одна моя знайома кілька днів тому зникла,— почав я і не впізнав власного голосу.
— Знайома?
— Так. Ми познайомилися з чоловіком і жінкою, вони запросили нас до ресторану, а після вечері вона зникла разом з ними на машині "опель", і...
— Ваша знайома?
Я розповідав дуже швидко, наче боявся, що блондин ось-ось переб'є мене і я не встигну за ці кілька секунд усього пояснити.
— Відтоді я нічого про неї не знаю. Ті люди казали, що вони чоловік і жінка на прізвище Ніли і живуть у віллі на бульварі Сім'є — та вілла нібито належить американському посольству. Та й машина їхня мала дипломатичні номери. Вона й досі стоїть перед віллою.
Блондин слухав мене, підперши рукою підборіддя, а я вже не міг спинитись. Стільки часу доводилося тримати це в собі, не маючи змоги звіритись хоч комусь...
— Чоловіка звали не Ніл і він не американець, за якого себе видавав... Його звуть Поль Алессандрі. Він виріс у Ніцці... Мені розповів про це його товариш дитинства, він працює фотографом на Англійській набережній. Навіть сфотографував нас...
Я дістав знімок і простяг поліцейському. Той обережно взяв його двома пальцями, ніби крило мертвого метелика, і, не дивлячись, поклав на стіл. [38]
— Поль Алессандрі — третій зліва. Він був грумом у казино "Рюль". Сидів у в'язниці...
Блондин підсунув кінчиками пальців знімок до мене. Йому не потрібен був цей документ. І Поль Алессандрі, хоч він і сидів у в'язниці, поліцейського теж аж ніяк не цікавив.
— Моя знайома носила на шиї дуже коштовну прикрасу.
В мені все перевернулося. Лишалось уточнити кілька деталей, і цей період мого життя завершиться тут, в одному з кабінетів поліційного управління. Настала та хвилина — я був цього певен,— коли блондин зніме з друкарської машинки чорний футляр, поставить її перед собою на столі, закладе в неї аркуш паперу, з тріском поверне ручку, а потім підведе до мене обличчя і ввічливо скаже: "Я вас слухаю".
Але блондин і далі нерухомо сидів і мовчав, підперши рукою підборіддя.
— Моя знайома носила на шиї дуже коштовний діамант,— промовив я вже твердіше.
Він мовчав.
— Той Поль Алессандрі, що видавав себе за американця, звернув увагу на її діамант і навіть хотів його купити...
Поліцейський випростався й поклав руки на стіл з рішучістю людини, що хоче покласти цій розмові край.
— Йдеться про вашу знайому? — запитав він.
— Так.
— Отже, ви не перебуваєте з нею в родинних зв'язках?
— Ні.
— Наш відділ називається "Розшук в інтересах родини", а ця особа, якщо я правильно вас зрозумів, до вашої сім'ї не належить.
— Ні.
— Таким чином...
Він розвів руками з таким безпорадним виглядом, який більше личив би священнослужителеві.
— Та й, знаєте... я до таких зникнень звик. Здебільшого втечі... Ви певні, скажімо, що ваша знайома не подалася з тією парою у мандри? А вам вирішила поки що нічого не повідомляти.
І все-таки я спромігся пробурмотіти:
— Я читав у газеті, що автомобіль марки "опель" розбився на дорозі між Ментоном і Кастелларом.
Блондин потер руки з тою самою набожністю святого отця.
— На Лазуровому березі дуже багато "опелів" розбиваються на дорогах...
Він підвівся, взяв мене під руку і, ввічливо підштовхнувши до дверей, сам розчинив їх переді мною.
— Шкода... Ми нічим не можемо вам зарадити... — І показав на прибиту до дверей табличку.
Після того, як двері зачинились, я ще добру хвилину стояв у коридорі під круглою лампою, втупивши очі в голубі літери: "Розшук в інтересах родини".
Опам'ятався я в парку Альберта І й відчув, що тепер уже нічого не вдію. Брала злість на того поліцейського, що поставився до мене так байдуже. Він не дав мені навіть соломинки, за яку я міг би вхопитися, не виявив найелементарнішої професійної зацікавленості. Урвав мене саме тоді, коли я ладен був розповісти геть усе. Тим гірше для нього. Адже це — не така звичайна справа, як йому здалося. Що ж, через власну необачність він втратив нагоду дістати підвищення на службі.
Може, я не до ладу розповідав, треба було говорити не про Сільвію, а про "Південний хрест". Що таке наше життя, наш окремий випадок проти тривалої і кривавої історії цього каменя?! Всього лиш епізод, що доповнив решту, та й навряд чи він буде останній...
Ще в перші дні нашого перебування в Ніцці у книгарні на вулиці Франції, де ми купували детективні романи, я знайшов тритомну працю Б. Бальмена "Біографічний словник коштовностей". Цей Бальмен, експерт з питань коштовностей при апеляційному суді в Парижі, переписав кілька тисяч коштовних [39] каменів. Ми з Сільвією випадково розгорнули словник на статті "Південний хрест".
Бальмен присвятив діаманту з десяток рядків. Камінь був серед коштовностей, викрадених у графині дю Баррі вночі з 10 на 11 січня 1791 року. Про нього нічого не чули до жовтня 1917 року, коли діамант було вкрадено у Фанні Робер де Тессанкур (Париж, XVI округа, вулиця Сайгонська, 8). Злодія на ім'я Серж де Ленц заарештували, однак Фанні Робер де Тессанкур одразу ж забрала свою заяву назад, оскільки Ленц, як вона запевнила, був її друг. Камінь, за висловом Бальмена, "виплив на поверхню" аж у лютому 1943 року, коли Жан Террай продав його Луї Паньйону. В картотеці поліції зазначено, що за діамант сплачено німецькими марками. Згодом, у травні 1944 року, Луї Паньйон продав його Філіппові Беллюну, на прізвисько Пачеко (народився в Парижі 22 січня 1891 року, батько — Маріо, мати — Еліана Веррі де Гульст, місце проживання невідоме).
Графиня дю Баррі потрапила на гільйотину в грудні 1793 року; Сержа де Ленца вбито у вересні 1945-го; Луї Паньйон розстріляний у грудні 1944-го, а Філіпп де Беллюн щез, як і сам діамант, що потім з'явився вже на чорному светрі Сільвіі. І ось він знову зник. Разом із нею...
І помалу, поки спадала ніч, я починав розуміти поліцейського, що погоджувався вести розшуки тільки на прохання сім'ї. А хай би він скинув із друкарської машинки футляр та взяв із мене свідчення про Сільвію і решту епізодів мого життя, які навіть мені самому здавалися надто уривчастими, надто непослідовними, щоб у них розібратись! Та я й не міг сказати всього. Дещо однаково лишив би при собі. Мені часто спадає на пам'ять ота подерта давня кіноафіша на паркані, де написано: "Спогади не продаються".