Я пройшовся по Англійській набережній і завернув у великий гараж, що якраз навпроти вулиці Кронштадтської. Там в одного з механіків я спитав, чи в гаражі часом немає "опеля".
— А вам навіщо?
— Та так...
Він стиснув плечима.
— Там... у кутку... далі...
Так, ця машина була схожа на Нілову.
Мені закортіло знову відвідати ті місця, де ми бували з Нілами. Я сподівався знайти якийсь слід, якусь нитку, побачити їх тієї миті, коли вони входять із Сільвією... Одне слово, так, як це буває на плівках, що їх крутять на монтажному столику в зворотний бік, невтомно вивчаючи деталі. Але в ту хвилину, коли я виходив з ресторану "Гарак" з двома коробками американських сигарет, плівка вривалась або ж я заходжувався проглядати її спочатку...
І ось одного вечора — це було в італійському ресторані на вулиці Поншетт, де ми з Нілами вперше домовлялися про зустріч,-мені пощастило.
Я сів біля великого каміна за столик, який ми займали того дня, і на тому самому стільці. Так, у мені жевріла надія, що, відвідуючи місця, де ми бували, і роблячи те, що ми робили тоді, я зможу розплутати цей незбагненний клубок.
Я спитав у власниці ресторану, поцікавився в усіх офіціантів, чи знають вони подружжя Нілів. Це прізвище вони чули вперше, хоч Ніл запевняв нас, нібито був тут завсідником. Люди в залі голосно розмовляли, і цей гамір так мене пригнічував, що я вже не розумів, де я і що тут роблю. Минулі події в моїй свідомості [36] помалу втрачали чіткі обриси, танули, лишався тільки ресторан, відвідувачі, копії картин Гварді на стінах та гомін розмов. Більш нічого. Я вже не зважувався ні піти звідси, ні навіть підвестися. Вийти за двері — це було однаково що ступити в порожнечу...
До зали ввійшов якийсь бородань з фотоапаратом на шиї, впустивши знадвору струмінь холодного повітря. Це одразу вивело мене із заціпеніння, і я впізнав фотографа у велюровій куртці і з обличчям волоцюги — колись він сфотографував нас із Нілами перед "Середземноморським палацом". Той знімок я завжди носив із собою.
Чоловік обходив столики, пропонуючи відвідувачам "фото на згадку", однак усі відмовлялися. Тоді його погляд упав на мене. Я сидів сам, і він завагався.
— Сфотографуємось?
— Так, будь ласка.
Я побачив наведений на мене об'єктив, і очі мені засліпив спалах.
Фотограф тримав знімок двома пальцями, чекаючи, поки він висохне, і з цікавістю поглядав на мене.
— Ви в Ніцці самі?
— Так.
— Турист?
— Не зовсім.
Фотограф уклав знімок у невеличку картонну рамку й простяг його мені.
— З вас п'ятдесят франків.
— Вип'єте чарку? — запропонував я.
— Залюбки.
— Я теж колись працював фотографом.
— А-а...
Він сів навпроти й поклав фотоапарат на стіл.
— Ви мене вже фотографували, на Англійській набережній,— сказав я.
— Я всіх не пам'ятаю. Стільки людей проходить, ви ж знаєте...
— Так. Знаю.
— То ви теж були фотографом?
— Атож.
— А в якому жанрі працювали?
— Та... за всі брався потроху.
Це я вперше заговорив до людей і дістав з гаманця той знімок. Спочатку фотограф кинув на нього неуважний погляд, тоді насупив брови.
— Це ваш товариш? — запитав він, показуючи на Ніла.
— Не зовсім.
— Уявляєте, колись я цього типа знав... Але не бачив його вже багато років. Я тоді, коли фотографував, навіть не розгледів його. Стільки людей проходить...
Офіціант приніс нам два келихи шампанського. Я вдав, що п'ю, а мій співрозмовник вихилив свій келих одним духом.
— То, кажете, знали його? — перепитав я, не дуже сподіваючись на відповідь. Бо досі мені не щастило дізнатись нічого, і я до цього вже звик.
— Так, ми жили в одному районі, ще хлопцями... В Рік'є...
— Ви певні?
— Звичайно.
— І як його звали?
Фотограф подумав, що я жартома перевіряю його пам'ять.
— Алессандрі... Поль Алессандрі. Я не помилився?-Він не відводив від знімка очей. — І що ж цей Алессандрі робить тепер?
— Напевно не скажу,— відповів я. — Я його погано знаю.
— Коли я бачив його востаннє, він був табунником у Камаргу [Район на півдні Франції]. — Потім підвів голову і з сумною іронією промовив: — У вас погані знайомства, мосьє.
— Чому?
— Спочатку Поль був грумом у "Рюлі"... тоді міняйлом у міському казино... барменом... Нарешті перебрався до Парижа і зник з моїх очей. Сидів у в'язниці... На вашому місці я був би з ним обережний. — фотограф пильно подивився на [37] мене своїми маленькими проникливими очима. — Я звичайно застерігаю туристів...
— Я не турист.
— Ви живете в Ніцці?
— Ні.
— Ніцца — небезпечне місто,— мовив він. — Тут часто трапляються небажані зустрічі...
— Я не знав, що його звуть Алессандрі,— промовив я. — Він називав себе Нілом.
— Як?.. Як, ви сказали, він себе називав?
— Ніл.
Я проказав це прізвище по літерах.
— Навіть так. Поль називав себе Нілом! Ніл... Це був американець, він жив на бульварі Сім'є, коли ми бігали там ще дітлахами. Велика була вілла. "Шато-Азюр"... Поль водив мене туди до парку гратися. Після війни. Його батько був там садівником...
Я перетнув площу Массена. Поліційне управління містилося трохи далі, після огорожі, за якою колись було казино, де Поль Алессандрі підробляв "міняйлом". Що воно таке — міняйло? Я пройшов іще сотню кроків, спостерігаючи, як автобуси в'їжджають і виїжджають з автовокзалу. Першу кімнату я проскочив прожогом, немов боявся, що поверну назад.
За письмовим столом при вході сидів чоловік, і я спитав у нього, куди треба звернутися з приводу зникнення.
— Якого зникнення?
І я відразу пошкодував, що прийшов сюди. Тепер доведеться відповідати на безліч запитань, і туманними відповідями тут не вдовольняться. Мені вже чулося монотонне клацання друкарської машинки...
— Зникла людина,— нарешті вимовив я.
— Другий поверх, кімната двадцять три.
Я не хотів підійматися ліфтом і рушив по сходах. Уздовж коридора з блідо-зеленими стінами тяглися двері з непарними номерами: 3, 5, 7, 9, 11, ІЗ... Далі коридор повертав під прямим кутом ліворуч. 15, 17, 23. Кругла лампа на стелі перед дверима світила так яскраво, що я мимоволі примружив очі. Потім кілька разів постукав. Низький голос запросив мене ввійти.
За залізним письмовим столом сидів, склавши руки, досить молодий блондин в окулярах. Поруч, на маленькому столику із світлого дерева, стояла друкарська машинка в чорному пластмасовому футлярі.