Фрески у папському палаці в Авіньйоні — чи не єдина рештка того, що навіть за часів Чосера було поширеною формою світського мистецтва. Через століття мистецтво зображення лісу великим планом самовдосконалилося в таких чудових і загадкових творах, як "Святий Губерт" Пізанелло і "Лісове полювання" Паоло Уччелло, що зберігаються тепер в Оксфордському музеї Ешмол. Тісно пов'язаними з настінним живописанням лісу великим планом були гобелени, що ними багатії з Північної Європи прикрашали свої будинки. Кращі з них пробуджують ремінісценції того, що відбувається в антиподах розуму, як і видатні шедеври пейзажного живопису — гори епохи Сун у їхній безмежній самотності, невимірно чарівні річки епохи Мін, блакитний субальпійський світ тиціанівських відстаней, Англія Констебля, Італія Тернера і Коро, Прованс Сезанна й Ван Гога, Іль-де-Франс Сіслея та Іль-де-Франс Вюйяра.
Вюйяр велінням долі був вищим майстром транспортаційно могутнього погляду зблизька, як і погляду здалеку. Його буржуазні інтер'єри — шедеври мистецтва, що збуджує візії, порівняно з ними роботи таких свідомих і, можна сказати, професійних візіонерів, як Блейк і Оділон Редон, видаються безмежно слабкими. В інтер'єрах Вюйяра кожна деталь, хай тривіальна, навіть вульгарна (зразок пізньовікторіанських шпалер, дрібничка в стилі "арт нуво", брюссельський килим), бачиться і зображується як справжня коштовність: і всі ці коштовності гармонійно об'єднані в одне ціле — коштовність великої візіонерської сили. І коли представники вищих верств середнього класу, мешканці вюйярівського Нового Єрусалима вирушають на прогулянку, то опиняються не в департаменті Сан-Уаз, як очікували, а в Едемському саді, в Іншому Світі, який, по суті, є тим самим реальним світом, хіба що видозміненим, а тому сповненим сили транспортації[11] .
Я весь час розповідав про радісний візіонерський досвід, про його тлумачення мовою релігії й переклад мовою мистецтва. Однак візіонерський досвід не завжди радісний. Часом він жахливий. Це не лише небо, а й пекло.
У цьому візіонерському пеклі, як і небі, існують праприродне світло і своє праприродне значення. Але це значення, по суті, жахне, а світло — "димне світло" тибетської "Книги мертвих", "видима темрява" Мілтона. У "Щоденнику шизофренічки"[12], автобіографічних нотатках молодої дівчини про свій шлях крізь божевілля, світ названо "Pays d'Eclairement" — "Країною освітленості". Таку назву міг вжити містик для означення свого раю.
Однак для бідолашної шизофренічки Рені освітленість — інфернальна: осліплююче електричне сяйво без тіні, неослабне й безжалісне. Все те, що для здорових візіонерів є джерелом радості, викликає у Рені лише страх і примарне відчуття нереальності. Літнє сонце — лиховісне, блиск відшліфованих поверхонь наштовхує на розмірковування, та не про коштовності, а про якісь механізми й бляшанки; повнота буття, що сповнює життям кожен предмет, побачений зблизька і поза утилітарним контекстом, сприймається як загроза.
А до всього — ще й жах безконечності. Для здорового візіонера сприйняття безконечності в обмеженій деталі є проявом божественної іманентності; для Рені це було проявом того, що вона називає "Системою", велетенським космічним механізмом, що існує лише з метою виточувати провину й покарання, самотність та ірреальність[13].
Здоров'я залежить від внутрішнього стану, й існує безліч візіонерів, що бачать світ таким, яким його побачила Рені, проте умудряються жити не в божевільні. Їм так само, як і позитивному візіонеру, світ уявляється перемінним, однак у гірший бік. Усе в ньому, від зірок у небі до пороху під ногами, невимовно хворобливе й огидне, кожна подія сповнена ненависного змісту, кожен предмет являє присутність Всюдисутнього Жаху, нескінченного, всемогутнього, вічного.
Цей негативно змінений світ час од часу знаходить своє відбиття в літературі й мистецтві. Він б'ється в корчах і погрожує в пізніх пейзажах Ван Гога; стає сюжетом і темою всіх творів Кафки, духовною оселею Жеріко[14]; у ньому жив Гойя під час своєї глухоти й самотності, в нього вдивлявся Браунінг, коли писав "Чайлд-Гарольда", його протиставляв богоявлению в своїх романах Чарлз Вільямс.
Негативний візіонерський досвід часто супроводжують дуже своєрідні й характерні фізіологічні відчуття. Радісні видіння переважно пов'язані з відчуттям відокремлення від тіла, почуттям деперсоналізації. (Безперечно, саме це почуття деперсоналізації надає можливість індіанцям, які сповідують культ пейота, вживати наркотик не просто як короткочасову перепустку до світу видінь, а й як засіб для створення душевної одностайності групи учасників.) Коли візіонерський досвід жахає, а світ видозмінюється на гірше, посилюються почуття індивідуалізації, й негативний візіонер виявляється пов'язаним з тілом, що з прогресивною послідовністю стає ніби густішим, зметованішим, доки, зрештою, візіонер відкриває, що зменшився до розмірів конаючої свідомості у сконцентрованому шматку матерії, завбільшки з камінець, що вміщується між двох долоней.
Слід зазначити, що численні тортури, описані в різних оповіданнях про пекло, пов'язані з тиском і сплющуванням. Дантівські грішники поховані у багнюці, затиснуті між стовбурами дерев, заморожені повністю у крижаних брилах, причавлені камінням. Дантівське "Пекло" психологічно правдиве. Багато схожих страждань зазнають шизофреніки й ті, хто приймає мескалін чи ЛСД за несприятливих умов[15].
Яка ж природа цих несприятливих умов? Як і чому небо обертається в пекло? В окремих випадках негативний візіонерський досвід є наслідком переважно фізіологічних причин. Вживаний мескалін, як правило, накопичується в печінці. Якщо печінка хвора, пов'язаний з нею розум може опинитися в пеклі. Але найважливіше для нас у цьому випадку те, що негативний візіонерський досвід можуть викликати суто психологічні причини. Страх і лють заступають шлях до райського Іншого Світу, кидають того, хто вживає мескалін, у пекло.
Що справедливо для споживачів мескаліну, справедливо й для людей, яких навідують видіння спонтанно чи під впливом гіпнозу. На цій психологічній основі була побудована теологічна доктрина про рятівну віру, притаманна всім великим світовим релігійним традиціям. Есхатологам завжди нелегко було пов'язати свої раціональні аргументи з грубими фактами психологічного досвіду. Як раціоналісти й моралісти, вони вірять у те, що зразкова поведінка має бути винагороджена і що блаженні заслуговують на рай. Однак як психологи, знають, що благочинність не єдина й не достатня умова для радісного візіонерського досвіду. Їм відомо, що самі по собі діяння — безсилі й що лише віра та душевна відкритість гарантують можливість радісних візіонерських переживань.