– Любий Нюхмумрику, гемулів ми залишили далеко позаду! – легковажно кинув Мумі-тато.
– Я не був би аж такий певний… – засумнівався Нюхмумрик.
Посеред човна здіймався прикритий купальним халатом горбик. Він ворушився. Мумі-троль обережно торкнувся його лапкою.
– Може, трохи визирни на сонечко, – запропонував він.
– Ні, дякую, мені тут дуже добре, – озвався з-під халата м'який голосок.
– Бідолашка, їй там нічим дихати, – забідкалася Мама. – Уже третій день не вилазить!
– Маленькі гемулихи дуже боязливі за природою, – пояснив пошепки Мумі-троль. – Напевно, вона плете. Тоді почувається впевненіше…
Але маленька Гемулиха не плела. Вона зосереджено писала у зошиті в чорній клейончастій обкладинці: "Заборонено, заборонено, заборонено…" І так п'ять тисяч разів. Вона відчувала задоволення, списуючи отак одну за одною сторінки.
"Як приємно бути доброю", – думала собі Гемулиха.
Мумі-мама потиснула лапку Мумі-тролеві.
– Про що ти замислився? – запитала вона.
– Про малят Нюхмумрика. Невже всі вони стануть акторами?
– Дехто стане, – потвердила Мама. – А тих, кому забракне таланту, усиновить Чепуруля. Вона ж не може жити без родини!
– Вони тужитимуть за Нюхмумриком, – засмутився Мумі-троль.
– Можливо… Спочатку, – погодилася Мама. – Але він щороку провідуватиме їх і посилатиме привітання на день народження. З малюнками…
Мумі-троль кивнув головою.
– Це добре… – мовив він. – А Мудрик і Рюмса… Ти бачила, як зраділа Рюмса, коли їй дозволили залишитися в театрі?
Мумі-мама засміялася.
– Так, Рюмса щаслива! Вона тепер усе своє життя гратиме трагедійні ролі, щоразу створюючи собі нове обличчя. А Мудрик стане режисером і теж буде щасливим, як Рюмса. Хіба не щастя – бачити, що твої друзі знайшли своє місце в житті?
– Так, справжнє щастя! – погодився Мумі-троль.
Раптом човен зупинився.
– Ми застрягли в траві, – сповістив Тато, перехилившись через борт. – Далі доведеться добиратися вбрід.
Усі вилізли з човна і побрели водою. Маленька Гему– лиха щось трепетно ховала під подолом сукенки, але ніхто не поцікавився, що саме.
Йти було важко, бо вода сягала аж до пояса. Зате дно було приємне: м'яка трава без жодного камінчика. Інколи ґрунт піднімався вище, і квітучі пагорбки здіймалися понад водою, немов райські острівці.
Нюхмумрик, мовчазніший, ніж звичайно, йшов останнім. Він увесь час озирався і прислухався.
– Вони відстали! – переконувала його Доня Мюмлі. – Я навіть готова з'їсти твого старого капелюха, якщо це не так!
Але Нюхмумрик лише похитав головою.
Ущелина звузилася. У тісному просвіті між гірськими кряжами замерехтіла зеленню рідна Долина. Здалеку було видно стяг на даху, що весело тріпотів на вітрі…
Ось уже й закрут ріки, а за ним – помальований у синій колір місток. За час їхньої відсутності встиг розквітнути жасмин! Усі наддали ходи, – аж вода завирувала, – жваво обговорюючи, хто чим займеться після повернення додому.
Раптом повітря пронизав гострий, мов лезо ножа, свист.
Умить в ущелині завирувало від гемулів, вони з'явилися звідусіль водночас – попереду, ззаду, з боків.
Хропся заховала голівку в Мумі-троля на плечі. Яка чорна несправедливість – майже дістатися домівки і потрапити у лапи поліції!
Гемуль-поліцейський добрів до Нюхмумрика і перегородив йому шлях.
– То що? – грізно запитав він.
Ніхто йому не відповів.
– То що-о? – знову рикнув Гемуль.
Маленька Гемулиха, важко долаючи опір води, таки добралася до свого двоюрідного брата, вклонилася і простягнула йому зошит у чорній клейончастій обгортці.
– Нюхмумрик покаявся і просить вибачення, – мовила вона ніяково.
– Та щоб я… – почав було Нюхмумрик.
Однак важкий погляд Гемуля змусив його замовкнути. Поліцейський розгорнув зошит і почав лічити. Довго він лічив, навіть вода встигла за той час опуститися йому до самих п'ят. Врешті сказав:
– Усе вірно. Слово "Заборонено" написано п'ять тисяч разів.
– Але ж… – знову спробував втрутитися Нюхмумрик.
– Помовч, будь ласка, – попросила маленька Гемулиха. – То для мене було такою приємністю! Справді, величезною приємністю…
– А таблички?! – не поступався Гемуль.
– Може, він почепить їх навколо моїх грядок? – запропонувала Мумі-мама. – Скажімо, такого змісту: "Просимо не общипувати всього салату, а трішки залишити для інших!"
– Звичайно… Непогана думка, – розгубився Гемуль. – Доведеться вас відпустити. Але ніколи більше такого не робіть!
– Присягаємося, – чемно пообіцяли друзі.
– А ти повертайся додому! – Гемуль суворо глянув на свою двоюрідну сестру.
– Гаразд, якщо ти на мене не гніваєшся… – погодилася маленька Гемулиха. А потім, повернувшись до родини Мумі-тролів, сказала: – Дякую, що порадили, для кого мені плести! Я пришлю шкарпеточки, як тільки виплету їх. Скажіть вашу адресу…
– Достатньо написати на конверті "Долина Мумі-тролів", – порадив Мумі-тато.
Решту шляху вони долали бігцем. Через пагорб, крізь хащі бузку – просто до ґанку. Аж там спинили свій біг і зітхнули з полегшенням, бо нічого не змінилося – вони знову вдома.
Гарні поруччя ґанку з візерунчастою різьбою уціліли. Навіть соняшник красувався на подвір'ї, як і перше. На своєму звичному місці стояла бочка для дощівки. Гамак трохи полиняв від води, але нарешті він набув приємної барви. У єдиній калюжці, де тепер зможе купатися Маленька Мю, віддзеркалювалося небо.
Здавалось, ніби нічого й не трапилося, і ніколи більше жодні небезпеки їм не загрожуватимуть.
Нагадуванням про катастрофу були лише всіяні черепашками стежки у садку та оповиті вінком з червоних водоростей сходи ґанку.
Мумі-мама звела погляд на вікно вітальні.
– Любонько, ще не заходь досередини, – попросив її Тато. – А якщо хочеш таки зайти, то із заплющеними очима. Я змайструю нові меблі і докладу зусиль, щоб вони якнайменше відрізнялися від попередніх. З торочками, червоним плюшем…
– Навіщо заплющувати очі, – мужньо сказала Мама. – Мені лише дуже бракуватиме рухомої сцени… І я майже певна, що цього разу замість плюшу ми візьмемо важкий оксамит.
Увечері Мумі-троль зійшов униз, до річки, де стояв намет Нюхмумрика, щоб побажати другові на добраніч.
Нюхмумрик сидів на березі і курив люльку.
– Ти маєш усе необхідне? – поцікавився Мумі-троль.