Публіка, на мить розгубившись, збагнула, що вистава триває. Усі покинули каву і підбігли до рампи подивитися, що робиться внизу.
– Хапайте їх! – лютував Гемуль.
Глядачі аплодували.
– Заждіть! – спокійно урвав Гемуля Нюхмумрик. – Тут закралося якесь непорозуміння. Це ж я позривав усі таблички у парку! А що, парковий Сторож справді світиться?
Гемуль обернувся й уп'явся поглядом у Нюхмумрика.
– Уявляєте, яка економія для Сторожа, – невимушено торохтів Нюхмумрик, підходячи ближче до рампи. – Жодних тобі рахунків за електрику! Можливо, він навіть зможе припалювати від себе люльку або варити яйця на голові…
Гемуль враз замовк. Він поволі підходив ззаду до Нюхмумрика, розчепіривши свої великі лапи, щоб ухопити його за комір. Крок за кроком, чимраз ближче, ось він кидається вперед – і наступної миті…
Сцена закружляла у запаморочливому темпі. Почувся сміх Емми, але зовсім не зневажливий, а радісний, переможний.
Усе відбулося так раптово, що глядачі не встигли зрозуміти, що сталося. Актори і глядачі втратили рівновагу, попадали на долівку і тепер кружляли разом зі сценою. Двадцять чотири малюки-лісовенята накинулися на Гемуля й уп'ялися зубками в його уніформу.
Нюхмумрик зграбно, наче тигр, перестрибнув рампу й опинився в одному з порожніх човнів. Човника Мумі-троля перевернула зустрічна хвиля, тож Хропсі, Чепурулі та маленькій Гемулисі не залишалося нічого іншого, як добиратися до театру вплав.
– Браво! Браво! Біс! – шаленіла публіка.
Виринувши з води, Мумі-троль поплив до Нюхмумрикового човна.
– Здоров був! – привітався він, хапаючись за борт. – Я страшенно радий бачити тебе!
– Привіт! Залазь досередини. Побачиш, як треба тікати від поліції!
Мумі-троль заліз до човна, а Нюхмумрик так наліг на весла, прямуючи до виходу з бухти, що тільки завирувало за ними.
– Прощавайте, мої любі малята! – гукнув він. – Дякую за допомогу! Будьте чемними й охайними та не видряпуйтеся на свіжо просмолений дах!
Гемулеві нарешті пощастило скотитися з рухомої сцени і звільнитися з-під купи малят-лісовенят та ошалілих глядачів, котрі закидали його букетами квітів. Лаючись, він сів у човна і повеслував навздогін утікачам.
Та було вже надто пізно: Нюхмумрика поглинула ніч.
Навколо запанувала незвична тиша.
– Ага, то це ти, – спокійно мовила Емма, розглядаючи мокру Чепурулю. – Щоб не думала, ніби шлях до театру усіяний трояндами!
Розділ тринадцятий
Про Покарання та Винагороду
Довший час Нюхмумрик веслував мовчки. Мумі-троль розглядав на тлі нічного неба такі знайомі контури його старого капелюха та кільця диму з люльки, що поволі здіймалися вгору.
"Тепер усе буде добре", – думалося Мумі-тролеві.
Вигуки та оплески у них за спиною поступово стихали, і невдовзі чувся тільки плюскіт весел.
Береги виднілися темною смужкою віддалік.
Ні Мумі-тролеві, ані Нюхмумрикові розмовляти, власне кажучи, не кортіло. До пори до часу. їм нікуди поспішати: попереду довге, багате на обіцянки літо. А зараз достатньо останніх вражень: драматична зустріч, події цієї ночі, напружена втеча… Навіщо зайві розмови!
Човен, зробивши півколо, рушив до берега.
Мумі-троль збагнув, що Нюхмумрик намагається збити зі сліду переслідувачів. Далеко у темряві засюрчав свисток Гемуля, йому вторував інший.
Коли човен ткнувся носом в очерет під деревами, над бухтою зійшов повний місяць.
– А тепер уважно слухай, що я тобі скажу, – мовив Нюхмумрик.
– Слухаю, – Мумі-троль відчув, як вітер нових пригод напинає свої вітрила.
– Повертайся до решти, – продовжував Нюхмумрик. – Забирай із собою всіх, хто захоче повернутися в Долину Мумі-тролів, і приводь їх сюди. Хай не тягнуть за собою жодних меблів! Мусите поквапитися, доки гемулі (а хто їх знає, як не я) не виставили у театрі свою варту. Ніде дорогою не затримуйся і не бійся. Білі червневі ночі не бувають страшними!
– Гаразд, – слухняно погодився Мумі-троль.
Він трішки зачекав, але, нічого більше не дочекавшись від Нюхмумрика, виліз із човна і подався уздовж берега у зворотному напрямку.
Нюхмумрик тим часом вмостився на кормі, обережно вибив попіл з люльки і визирнув з-під віття дерев. Гемул ь тримав курс навпростець. Його добре було видно у сяєві місячної доріжки.
Нюхмумрик стиха захихотів, набиваючи люльку свіжим тютюном.
Вода нарешті почала спадати. Поволі з'являлися, купаючись у сонячному промінні, свіжовмиті береги та видолинки. Першими виткнулися з-під води дерева. Вони кволо, наче спросоння, похитували вершечками крон, випростовували гілля, щоб переконатися, чи зуміли уціліти після катастрофи. Зламані дерева квапилися випустити нове пагіння. Птахи розшукували свої старі гнізда, а вище, на схилах, що вже звільнилися від води, підсихала на траві постільна білизна потерпільців.
Щойно вода пішла на спад, усі потерпільці заквапилися додому. Пожвавлення панувало день і ніч – хто веслував, хто простував під вітрилами, а коли нарешті вся вода зійшла, мешканці Долини добиралися до своїх домівок пішки.
Можливо, їм вдалося б знайти набагато гарніші закутки для нової домівки – якщо вже так сталося, що їхня Долина обернулася на море, – однак їх вабили давні обжиті місця.
Сидячи на кормі біля свого синочка й тримаючи на колінах торбинку, Мама Мумі-троля зовсім не думала про меблі у вітальні, які Емма дозволила залишити в театрі. Вона полинула думками до свого садка: чи розчистило море піщані стежки так само охайно, як це робила вона?
Мама поступово починала приходити до тями після всіх перипетій та пригод. Вони пливли ущелиною, що вела до Самотніх Гір. Мумі-мама знала: за наступним закрутом з'явиться скеля, що охороняє вхід до Долини Мумі-тролів.
– Ми пливемо додому, додому, додому! – виспівувала Маленька Мю на колінах у своєї сестри.
Хропся сиділа на носі човна, розглядаючи підводний світ. Човен саме ковзав водною гладінню понад лугом, і квіти час від часу з шурхотом торкалися днища. Жовті, червоні, блакитні, вони прозирали крізь товщу води і тягнулися голівками до сонця.
Мумі-тато сильно й рівномірно змахував веслами.
– Цікаво, чи веранда вже виринула з-під води? – озвався Тато.
– Головне зараз – щасливо добратися… – сказав Нюх– мумрик, кидаючи прискіпливий погляд через плече.