— Ось послухайте,—мовив він.—У гавані стоять два ІЮСІЙСЬКІ кораблі. Я бачив список. "Балтика" й лісовоз. [Я зміг би доставити вас на один із них...
— А що буде потім?.. Він лише скуйовдив собі волосся.
— Не знаю, Ніно. їй-право, не знаю...
— А коли я втечу, що буде з вами?
— Нічого. Анічогісінько! — запевнив він.
— Не вірю я. Та й не збираюся тікати, мов перелякана миша. Тоді я буду бридка сама собі. Почуватиму за собою вину. Ні, не можу!
— А ваші знають? — спитав він, озираючись. ( — Я розповіла їм, що мене переслідують за дружбу з ва-гми. І як саме. Вони хочуть уникнути скандалу, тому я й [сиджу в чотирьох стінах. їм було б неприємно попастися на провокацію.
і — Так, але вони розуміють, що вас можуть зняти з літака?
! — Хто посміє таке вчпнити? — обурилась вона,—Це неймовірно!
Руперт дивувався: що керує нею—духовна сила чи впевненість радянської людини в перевазі своєї країни, здатної визволити її за будь-яких обставин? Та для нього вопа втрачена назавжди.
— І все-таки попи спробують вас затримати... "
— Але чому? Я нічого поганого не зробила. Яке вони мають право?
Він пригадав рожеву теку адмірала.
— Вопи вважають вас небезпечною, а мене — вашим сліпим знаряддям.
— Невже не можна переконати їх, що це не так?
— Можна. Якщо я піддамся їм,— сказав він, намагаючись пробити глуху стіну, що постала між ними.— Ви цього хочете?..
— Що ви?! — обурилась вона, здивована його тоном. Руперт подумав, як легко її скривдити і як добре, що
в ній така велика моральна сила й опора. Проте він мусив переконати її, що небезпека цілком реальна. А вона відгороджувалась від усього своїми уявленнями про честь і врешті заявила, що відлетить разом я делегацією наступної п'ятниці.
— Мені все одно. Хай собі лякають. Вони не зможуть мене затримати.
Рупертові хотілося "б так само просто дивитись на речі, та він розумів, що це неможливо. В Ніни була така переконаність у всьому, що він міг тільки позаздрити їй.
Ніну покликали, і вона сказала, що час прощатися. Ру; перт сумно признався, що вони, може, вже й не добачаться перед від'їздом.
Стіна між ними одразу впала.
— Руперте, благаю вас...
Він пригадав, як на Білоруському вокзалі вона ховала від нього обличчя, щоб не виказати хвилювання. Тепер настала його черга ховати, що в нього на душі. Несподівана небезпека немовби відживила його серце, і він зрозумів, як кохає цю чисту й скромну жінку, _як низько схиляється перед її одвертістю й прямотою.
Не знаю, як вони розсталися, цього Руперт мені не казав. Чи говорили про гіркоту втрати, про той біль, якого завдали одне одному... Мабуть, про себе й не думали, бо розуміли, як жорстоко відділяють їх два ворожих світи, де панують такі протилежні закони. їхнє кохання було надто безнадійним, щоб вони могли признатися собі в цьому.
— Погані мої справи, Джеку,— сумно похитав головою Руперт.— Вона шсама не знає, що їй загрожує.
Він розумів, що тільки від нього залежить, потрапить вона додому чи ні.
Руперт, може, й піддався б Ліллові, якби не обставина, що вплинула на його рішення й примусила вибрати кращий, чесний шлях.
Через кілька днів, годині о п'ятій, нас викликав до себе дядько Рендолф. Службовці натовпом повалили-з фірми, па східцях видзвонювали каблучки, дівчата хихотіли в ліфтах, з цікавістю оглядаючи Руперта. Пройшовши довгими коридорами, ми потрапили до кабінету старого, що чекав на нас в отій своїй подобі морського вовка.
Його мучив жахливий нежить, і в закупореній кімнаті з панелями було нестерпно жарко. Бідолаха був зовсім хворий: без угаву сякався в паперові носовички, що їх потім згортав і кидав на підлогу.
— Коли Фредді оголосив про хвою підлість, я думав, що ти хоч для годиться зайдеш до мене,— ображено звернувся він до Руперта.— Та гарні м&нери тепер не в пошані.
— Я ж знав, як ви поставитесь до його витівки,— ухильно відповів Руперт,— чого ж було вам набридати?
— Я своєї думки не приховував,— гірко промовив Рендолф.— Та це тебе не виправдовує.
Руперту, мабуть, стало його шкода, і він перепросив.
— Сідай,— сказав дядько Рендолф, а потім вказав на стілець і мені. Досі він навіть не глянув на мене, і я подумав: "Старий негідник! Навіщо ж ти мене покликав?"
Руперт трохи відсунувся, щоб у нього не летіли пожмакані носовички; він готувався.дати старому бій.,До того ж його, як і мене, розбирала цікавість.
— Дайте слово честі, що Фредді не почує про нашу розмову,— почав Рендолф.— Ні Фредді, ні будь-хто інший. Даєте?
Ми з Рупертом перезирнулись.
— Якіп,о ви наполягаєте...— нетерпляче мовив Руперт. Старий перевів очі на мене, і я відповів:
— Чому ж? Я страшенно люблю таємниці.
Одначе. Рупертові не сподобалась дядькова вимога, і він сухо запитав:
— А ви справді хочете в чомусь нам признатися?
— Ти не дуже дери носа,— буркнув Рендолф.— Я не збираюсь виказувати свої таємниці, просто хочу вам дещо запропонувати.
Це примусило нас насторожитись.
— Я повинен перешкодити Фредді, й ви це знаєте,— почав старий.— У мене є спільники, як у родині, так і поза нею. Фредді гадає, що в родині підтримають його, а не мене. Можливо, й так. Цим дурням до всього байдуже! Хоч у мене є докази, які й не хотілося б висувати, але, повірте, треба...
Він тяжко засапав і, вийнявши з шухляди пляшечку, приклав до ніздрі. В кімнаті запахло ментолом.
— Вам треба лягти, дядечку,— порадив Руперт.
— Треба,— огризнувся той і глянув на небожа злющими водянистими очима.— Я вже старий, але ще з глузду не зсунувся. Я знаю, що про мене думаєте ви, Фредді, Кеті та ще казна-хто. Хоч мені байдуже.
Я подумав, що він жаліється, та незабаром зрозумів, що я помилявся.
— Ти не дурний, але —твоя біда в тому, що ти невіглас І ідіот,— гарячкував —дядько.— Ти хлопець хоч і чесний, проте небезпечний і нерозсудливий.
— Небезпечний? — засміявся Руперт.— Чому?
— Не перебивай, мені ніколи. Я повинен їхати додому і лягти в ліжко. Невже ви не бачите, що потрібні Фредді тільки тому, що решта — набиті дурні й не вірять жодному його слову?
Ми мовчки стежили за носовичками, що падали на підлогу.
— Та я хочу, щоб ви нарешті взялися за розум... Ти, хлопче, сердишся на мене за батька?
— Анітрохи,— твердо відказав Руперт.— Таке навіть не спадало мені на думку, хоч краще не згадувати про нього.