Одного разу я поділився деякими з цих думок із Фредді, очікуючи, що він якось обстоюватиме честь компанії, але він погодився зі мною і сказав:
т~ А що ми можемо вдіяти? Спробуйте-но за такої конкуренції у вантажному судноплавстві, яка існує в Південно-Східній Азії,— з усіма отими бісовими японцями, філіппінцями, тамтешніми голландцями,— створити на судні людські умови для команди і щоб водночас воно окупало себе. Більшість суден, що й досі виходять у плавання,— це старий мотлох, який давно слід розбити на брухт, але хто може собі таке дозволити? Я не можу...
Отож я почував себе винним, що виступив проти профспілок, нехай навіть і на суші, бо профспілка — єдина підпора моряка в боротьбі з судновласниками, хоч яка вона часом і ненадійна: адже в більшості моряцьких профспілок по всьому світу верховодять продажні чиновники, що сидять у портах, не показуючи й носа в море, і вершать брудні махінації з судноплавними компаніями.
Оце ті два моменти, на які мені хотілося звернути увагу читача,— не з якихось там особливих причин, а просто тому, що на той час вони займали мої думки. Я почав серйозно упадати за Пені, з якою вряди-годи зустрічався в Лондоні, і не міг пробачити собі того, що сказав Осипен-кові, бо побоювався, чи не вплинула вже на мене ота моя багатд скляна клітка у Ройсів, така несхожа на темний корабельний трюм, де треба було тримати вантажі від зсувів під час хитавиці в Індійському океані. Доводилося переконувати себе, що в обох випадках наміри мої чисті Гі що я ні в якому разі не зрадив собі,— можливо, щодо чогось іншого я й не такий стійкий, але вірність самому собі — моя сильна риса.
Руперт на топ час мав свої клопоти. Йому треба було переконати дядька Репдолфа виявити до плану операції 8 росіянами хоча б терпимість, але, побувавши в Уошберні й поговоривши із старіш, він зрозумів (так само, як і я), що конфлікт між Рендолфом і Фредді виключає будь-яку терпимість з дядькового боку.
Тієї суботи ми вирушили до Уошборна всі разом, бо тітонька Фло — дружипа Рендолфа — подзпопнла по телефону й запросила і мене приїхати з Рупертом та його сім'сю, і хоч я вже був в Уошберні раніше, все ж не міг стримати суперечливого почуття обурення й гордості, побачивши знову цю величезну садибу, що розкинулася, мов якесь феодальне володіння, в одній з мальовничих Чілтсрн-ських долин. І подумав собі, що хоч зовні Англія іі невпізнанно змінилася, але влада й багатство так і лишилися там, де вони були завжди, дарма що мільйон нових честолюбців обзавівся "ягуарами". Велич і пишність цього маєтку, його беззастережний вплив на всіх, хто жив на багато миль навколо, не залишили в мене жодного сумніву щодо віддавна усталеної могутності того суспільного класу Англії, до якого всі австралійці (в усякому разі ті, що поважають себе) мають почувати ненависть. Але водночас я мимоволі відчував радість причетності до цього всесильного роду.
Не дивно, що в мене виникали такі думки,— адже я заглядав у світ Ройсів іззовні, а от Руперт дивився на нього зсередини й поводився так, паче зовсім не помічав Уош-берна. Мабуть, тому що таке оточення було йому добре знайоме від самого дитинства. Зате Джо, що походила з біднішого кумберлендського поміщицтва, незмінно захоплювалась усім баченим, і оця різниця в ставленні спричинилася до сварки між ними, коли ми повертались додому.
Обідали ми в Уошберні у так званій "другій кухні", у ретельно й пишно опорядженому приміщенні, що справді було другою кухнею в цьому дбайливо збереженому палаці на п'ятдесят чотири кімиати, в яких ніхто не жив. І за столом, і над усісю прислугою панувала тверда рука тітоньки Фло. То була справжня леді часів доброї старої Англії, спокійна й витримана, у строгому вовняному вбранні. Вона вдавалася неприступною ніяким життєвим злигодням. Я помітив, що хоч тітонька Фло й чемно слухала Рендолфа, свого чоловіка, проте тримала його в руках. Я їй видимо сподобався, і вона сподобалась мені. Тут відіграла певну роль і ліоя добре продумана невимушеність, дозволена в Англії австралійцям; отож тітонька Фло взяла мене під руку й повела довжелезними дзеркальними . коридорами, оздобленими африканськими фіалками, розпитуючи про моїх батьків, про дитячі літа, і мушу признатися, що я не шкодував слів на змалювання своїх пригод на берегах річки мого дитинства та свого босоногого бунту проти школи й рідного містечка. Тітонька Фло зрозуміла, що я набиваю собі ціну, але все воно було правда, і вона це теж знала, тому й зауважила, що мені "випала щаслива нагода уникнути англійського виховання. Вона ж таки перша запропонувала, щоб дядько Рендолф почав регулярно надсилати моїй матері в Австралію грошову допомогу — "помірну компенсацію" за приналежність до Ройсів, але я сказав, що мати буде цим незадоволена, і навіть мусив признатися, що вона розгнівалась на мене, коли я, приїхавши до Лондона, пішов працювати до Ройсів і взагалі визнав будь-який кровний зв'язок з ними.
— Така надмірна гордість,— сказав я тітоньці Фло,— це суто австралійська риса.
— Ну, не думаю, щоб тількд австралійська,— мовила вона.
То був м'яко висловлений докір. Я засміявся і сказав:
— У такому разі я більше не згадуватиму про гордість, а ви не згадуйте про компенсацію.
— Розумію! — погодилась вона.
Але я відчув себе грубим неотесою і зніяковіло, замовк.
Після обіду, під час якого Рендолф жадібно поглинав страви, не озиваючись ні до кого ані словом, ми залишили Джо, вдягнену до верхової їзди, в товаристві тітоньки Фло, конюха й двох хлопців із стайні, що мали садовити дітей на поні,— Джо збиралася вчити їх їздити верхи. А самі — я, Руперт і дядько Рендолф — сілп в джип і поїхали^ оглядати складну помпову систему, з допомогою якої Рендолф (спонукуваний страхом, що Англія загине від посухи) видобував воду із своїх трьох тисяч акрів землі, щоб наповнити вже четверте штучне озеро. Він сказав, що хоче розвести в цьому озері якусь просту породу риби.
— З озерною фореллю не варто морочитись,— пояснив
Рендолф.— Я завів в озері Фло швейцарську форель, а вона тільки жиріє і ліниться розмножуватись. Тепер думаю підпустити туди кілька видр, нехай дадуть їй гарту.