Небезпечна гра (Підступна гра)

Сторінка 14 з 78

Джеймс Олдрідж

Ми вийшли від Фредді й повернулися в свою скляну клітку. Руперт став біля вікна, дивлячись на сірий туман, Що здіймався над вузькою горловиною Чіпсайду, а я сказав:

— Схоже на те, що й ми з вами по вуха загрузнемо в цих нафтових справах.

— Еге ж,— озвався Руперт.— Правду кажучи, такого я пе сподівався.

В тоні його не чулось ентузіазму, і це мене здивувало, бо самому мені до душі була перспектива позмагатися з нафтовими компаніями, і тепер увесь наш план впклігкав у мене жвавпй інтерес. Треба як я поплавати на танкерах, щоб належно оцінити ту втіху, яку відчуває людина перед лицем запеклої боротьби з якимось нафтовим колосом, павіть якщо шанси на перемогу дорівнюють нулю. Але Руперта наступна боротьба, як видно, вабила куди менше, ніж мене.

— В чому річ? — запитав я його.— Вас лякає опір?

— Та ні, не те,— відповів він.— Надто вже кружною дорогою доводиться йти до мети. Кому охота зв'язуватися з нафтовими компаніями? Й. хочу одного — укласти контракт на судна. .

— А мені охота зчепитися з нафтовими компаніями,— сказав я.

Він обернувся од вікна.

— З чого це ви стали такий войовничий?

— Хто — я? — Рупертові слова мене здивували, бо досі саме він виявляв войовничість, а я тільки йшов за ним.

Він знизав плечима й сказав:

— Ну що ж, коли без цього не можна, будемо діяти так. Я зрозумів, що тепер він нізащо не відступиться від

свого; ясно мені було й інше: до цього мимоволі спричинились і оті двоє в машині перед його будинком.

— Боюся, що ми з вами встрянемо в неабияку халепу,— замислено мовив Руперт.

Я радісно погодився. Бо що може бути ризикованіше й небезпечніше, ніж боротьба з НАТО й нафтовими компаніями? Та кінець кінцем ця боротьба завела нас ще далі, ніж ми гадали, хоч у більшості того, що сталося згодом, був винен Фредді. У мене вже тоді викликали підозру його заповзятливість і готовність допомогти у розв'язанні нашої проблеми обміну суден на нафту. А от причину цього я зрозумів набагато пізніше. Так само не розумів її тоді й Руперт, якому вся ця історія заподіяла куди більше шкоди, ніж мені, бо я не ризикував нічим, принаймні напочатку.

Розділ сьомий

Тут я мушу трохи ухилитися вбік, бо вважаю за потрібне, перш ніж провадити далі свою розповідь, з'ясувати два моменти, що стосуються мене самого. Один з них — моя прихильність до Пепі Ройс-Кемпбелл, єдиної онуки старого Рендолфа, дочки Кеті Ройс, від якої відреклися родичі, не давши їй ані пенса (як видно, Ройси полюбляють таке поводження з ближніми); другий — свідомість своєї політичної провини.

Можливо, дехто мене осудить за те, що я в двадцять вісім років захопився дев'ятнадцятилітньою дівчиною, з якою познайомився у Фредді. А втім, у наші дні англійка в дев'ятнадцять років уже не дитина, тим більше така, як Пепі,— висока на зріст, яскрава молода особа в ажурних панчохах, з підмальованими під єгиптянку очима й усіма іншими прикметами нинішнього покоління. Мені це подобалось, і часто, ідучи вулицями Челсі, де тоді жив, я думав собі, що все-таки в англійській буржуазії ще відчувається вогник — в усякому разі, в дівчатах. Мені ніколи не набридало споглядати мальовниче розмаїття трохи загадкових молодих облич, уборів, черевичків, чобітків, рухів і поз,— усе воно засліплювало мене молодістю й красою. Звісно, далеко не всі ці юні створіння належали до буржуазії, а виходили й із низів,— я достатньо їх знав, щоб це розуміти. Щоправда, нерідко досить було комусь із цих оригінальних сїво-рінь, особливо, коли це була дівчина з багатої родини, відкрити рот,— і зачарування зникало: на вас лився нестримний потік солоденької і безглуздої балаканини. Але таких було небагато, а щодо Пені, то вона взагалі являла собою щасливий виняток і хоч нерідко теж напускала па себе загадковий вигляд, проте вдачу мала тверду й задерикувату, а коли в розмові трохи заїкалася (як і дядько Рендолф: певно, це було спадкове), то супила свої густі брови, намагаючись чітко вимовляти кожне слово, і ви бачили перед собою дівчину з сильною вдачею, непохитну в своїх поглядах, нехай часом і неймовірно хибних, зате не по-дівочому твердих. Вона жпла власним розумом і ні перед ким не схилялася.

Біда була лише в тому, що, захопившись вольовим і гордовитим молодим личком, яскравою, трохи екстравагантною вродою цієї довгоногої дівчини, я забрав собі в голову стати таким собі сучасппм Пігмаліопом і перетворити її в досконалу жінку, тоді як вона не тільки не поступалася, а й взагалі не визнавала моїх претензій. Мабуть, я з самого початку хотів бути господарем становища и намагався прибрати її до рук, а вона до такого, як видно, не звикла, і хоч, можливо, це було єдине, що їй у мені подобалось, проте змиритися не могла. Виявилося, що вона сильніша, ніж я гадав, а я — слабкіший, ніж уявляв собі, і зрештою мені аж дух забило, коли я збагнув, як багато вона для мене важить.

Друге, на чому я хочу спішитися,— те, що сказав Оси-пенкові про профспілкові обмеження в британському суд-побудівнпцтві. Я н сам не зовсім вірив, що ті "обмеження" справді були причиною наших економічних труднощів, але все ж сказав так, бо не хотів, щоб ми завжди виглядали неправими перед росіянами.

Оце, мабуть, єдине, що мене спонукало, бо сам я надто довго плавав простим матросом на різних суднах і не міг про себе й думати інакше, як про члена профспілки. Жоден {судновласник ще не давав команді вільно дихнути свіжим морський повітрям, якщо його' до цього не змушували, а, як мені відомо, суднопромисловці нічим від них не різняться. Звичайно, є тут і деякі відмінності. Ще й досі плавав по морях чимало суден, які набирають матросів працювати в трюмах по багато годин, живучи в бруді та смороді й харчуючись мов худоба. Згоден, я дивлюсь на це з погляду моряка, але спробуйте-но самі вмитися потом.під розжареними зорями Могадішо або ж гарячої тропічної ночі постояти на рейді в Пернамбуко на якійсь старезній грецькій посудині, зафрахтованій "Смітом і Коннелі" чи ще якими лондонськими цяцями, а потім, коли настане ваша черга заступати на вахту, спуститися в оте смердюче пеклої Спитайте будь-кого в трюмі, чи дуже радий він з того, що греки позбулися профспілок. Навіть ройсівське судно, приписане до Гонконзького порту, з дуже охайним китайським екіпажем, було схоже на таке огидне брудне кишло (я сам зазнав того "щастя"}, що навіть нудотний дух розтопленого мастила в машинному відділенні видасться куди приємнішим за нічні випари твоєї власної койки десь у далекосхідному порту.