— Славно жарять, — зітхає Шафіров, обтираючи спітніле чоло.
Зі стіни дивиться цар. Його чиновники чують цей погляд на собі. Цар лихий, що при мордованню не були.
Беруть чотиригранні капелюхи і біжать туди, звідкіля людський рев лунає.
Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає.
— Гарно як, — говорить Головкін.
— Поетично, — підтверджує Шафіров.
При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парку доглядав огородник.
— Хороші рози, — кидає мимоходом Головкін.
— Да колци імєют, — відповідає Шафіров.
Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів, і входять удолину, до великого, темного, гнилого підвалу.
Хвилину не бачать нічого. Чують тільки як стогне, сопе ніби дух з себе спускає, важко скатований Іскра.
Очі до сутінків привикли. Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона капля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот.
Обтирає рот червоною рукою:
— Тю, юха така.
Головкін дивиться на нього.
— Молодець!
— Рад служити милості вашій, — відповідає, солодко всміхаючися, звір у подобі людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається і пальцями землю гребе.
Брудною рогожею накривають Іскру. "Не реви!" Піддячий з бумагою на боці сидить, деревляна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає, — щось пише.
— Виголосив що? — питається піддячого канцлер. Піддячий зривається, підносить до очей бумагу, читає:
— "Після шостого удару сказав: "Від Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана.
Так цей не схотів".
— Більше ніщо?
— За шестим ударом нічого більше не виявив. Твердий.
Сердився, що б'ють. Він же полковник!
— Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А дальше?
— Дістав ще два удари і повів: "Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не зайнявся".
— Більше ніщо?
— По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лиш ревів.
— Скотина... Винести проч!
Помічники ката кладуть Іскру на брудну рогожу, накривають хребет каптаном і несуть у палату, лишаючи червоні сліди за собою.
— Кочубея давай! — приказує Головкін.
Привели генерального суддю. Кочубей ішов, як віл у різницю.
Світ перевертався догори дном.
Невже ж вони сміють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь подлого гільтая, як розбишаку?
Він донесе його величеству цареві, не пощадить нікого, зневаги не дарує. Це ж наруга одна, підступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять.
Переходячи попри грубе дерево, хотів розігнатися і головою ударити в нього.
Між двома драгунами ішов.
Впустили його по східцях, самі перед входом уставилися, — наголо шаблі, волосся борошном присипане, як снігом.
— Василь Леонтійович, признавайся! — гукнув на генерального суддю канцлер.
— Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав і не затаїв, як на сповіді святій усе по совісті сказав.
— Не хочеш подобру, так на муках повіш. Розбирайсь!
Кочубеєві свічки засвітилися в очах, низький погреб бурею загудів, дзвони далекі заграли сурми, литаври — бій...
— Беріть його!
Прискочив кат, зірвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом — геп!
Кочубей зойкнув і впав хрестом на плити.
— Старйо! — сплюнув з погордою кат і відступив набік. Кочубей лежав без духу.
Головкін і Шафіров перешіптувалися хвилину.
— Бити, та не вбивати, — радив Шафіров, — вб'ємо, і все пропаде, не розкриємо правди. На нас упаде вина.
— Дрянь етакая, нікому не нужная тряпка, — сердився Головкін. Казав Кочубея відливати водою.
Дочутилися, підвели, — відповідай!
Відхиляючи від себе муку, виголосив, що за гетьманом ніякої зради не знає. Все це, що доносив, видумав через хатнє ремствування на Мазепу, а писульки, про яку Іскра каже, Чуйкевич до нього не писав.
Піддячий списує зізнання. Хоче записати слово в слово, га не поспіває.
— Повтори! — приказує Головкін, і Кочубей дрижучим голосом силує себе повторити точно так, як за першим разом.
Кочубея відпускають, але не ведуть до двора, лиш у сад, під стару липу.
Драгуни стережуть його.
Видно, діло не скінчене, мабуть, ще раз покличуть.
Кочубей перестає дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть робити все. Для них не важний вік, ранга, маєток. Тут кінчиться чоловік, а лишається предмет — кості, м'ясо, шкура, котру треба якнайдошкульніше скатувати і збезобразити, не тому, щоб довідатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони хочуть, чого їм треба... Чого?.. Правди — ні. Він же написав правду, і за те його катують, значиться, треба брехати, треба відкликати що написав, заперечити усе, назвати себе брехуном і клеветником, щоб тільки визволитися з їх рук.
Щолиш тепер бачить, що таке Москва, що московські люди, що цар. Щолиш тепер розуміє, що таке кнут і тортури, що таке суд з катами. І розуміє Кочубей, що всі ті листи, які нібито писав цар, усі ті гарні слова про милість і нагороду, про вибір нового гетьмана і таке друге — це одна облуда, одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись, щоб він в останній хвилині не втік.
Підвели — тепер запізно! Тепер він у їх руках, як птах у котячих кралях. Остається одно — брехати!
Кочубей бачить, як Іскру вдруге до катування ведуть. Цей увесь жовто-червоно-синій. Очей не видно, запух. Хитається, як п'яний. Прикладами фузій підганяють його:
"Стерво!"
Кочубеєві дивно, що таке сталося з його свояком і товаришем. Невже ж це той самий Іскра, з яким він ходив у воєнні походи, їздив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора снував гарні плани про близьке майбутнє?
Чи можлива річ, щоб так знівечити людину?
Взагалі, Кочубей не пізнає світа. Невже ж це дерево — той патик, під котрим він сидить? Невже ж це небо — тая синя ганчірка вгорі, сонце — ота блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!..