Злобна усмішка в лівому кутку царських уст більшає.
Нагло Головкін підноситься з крісла.
— Досить! — каже і кличе піддячого до себе.
— Розвести їх по окремих світлицях і приставити варту. Добро і листи їх описати. Брехуни, клеветники, суєслови!
Піддячий навшпиньках іде до дверей. Боїться, щоб дошки в долівці не скрипіли. Відчиняє двері, видно драгунів з волоссям, посиланим борошном, і з шаблями наголо.
Шафіров дає Кочубеєві і Іскрі знак:
— Пашол!
Напереді піддячий, за ним Іскра з Кочубеєм, по боках драгуни — відходять.
Головкін сідає на крісло.
— Уф! Сволоч яка! Брехуни!
Шафіров платком спочене чоло витирає.
Душно. Кличуть попа полтавської Спаської церкви Івана Святайла.
Середнього росту, чорнявий, добре живлений на полтавських хлібах, він спокійно дивиться на своїх суддів, покладаючися на протекцію Іскри й Кочубея. Про заміри гетьмана Івана Степановича знає від Кочубея, більш ні від кого не чув. Не його річ туди пальці пхати. Його діло церква. Але Кочубея послухав, бо він відомий ктитор і благодитель святих Божих церков. На бажання Кочубея, свояка свого Петра Яценка до нього привів. Коли Кочубей каже, то видно, що так воно є, що гетьман Іван Степанович лихі наміри в душі своїй скриває.
— В душі? — зривається Головкін. — А чого ж ти йому в душу своє немите рило пхаєш?
Піп Святайло мовчить, тільки бороду крадьки рукою гладить, ніби запевнитися хоче, чи справді в нього таке-то вже немите рило. А по хвилині, набравши нової відваги, додає:
— Коли гетьман Мазепа післав військо своє у Диканьку, щоб ухопити його милість Василя Леонтійовича. то я тоді поїхав до нього, до того ж Кочубея у Красний Кут, а звідтіля укупі з ним та з полковником Іскрою рушив до Смоленська. Решта вже відомо.
— Відомо, що ти така ж сама наволоч, як і твої протектори. Пішов геть!
Привели сотника Кованька як свідка по десятому пункті, в котрому говориться про єзуїта Заленського. Шафіров читає цей пункт.
— У гетьмана у Печорському був ксьондз Заленський, єзуїт, ректор винницький, і той перед значними особами висловився так: "Ви, панове козаки, не бійтеся шведа, котрий не проти вас, а проти Москви лаштується". Той же ксьондз казав: "Ніхто не відає, де криється і тліє огонь, але як разом вибухне, чого незабаром вже треба сподіватися, тоді хіба кождий дізнається, але сю пожежу нелегко буде погасити".
Сотник Кованько слухає тих слів поважно й побожно, як голосу священика в церкві.
— Бачив Заленського? — питає його Головкін.
— Бачив у Печорському монастирі у свого полковника якогось ксьондза, а як його звуть, не знаю.
— Ксьондзів, як псів. Можеш засвідчити, що був це єзуїт Заленський?
— Того я ніяк засвідчити не можу. Козаки питали ксьондза, де швед, а він їм відповідав: "Швед тепер притаївся, але він має змогу такий огонь здійняти, що не швидко вгасиш".
Кованько чує, як пера шкребуть по папері, і йому здається, що це йому чорт по душі шкребе.
Пощо він дав себе наструнити проти свого регіментаря, проти гетьмана? Чому не пам'ятав, що гетьман більший за генерального суддю і що для того він в царя більший послух знайде?.. Кається, а все ж таки рятуватися хоче.
— Та ще питали козаки ксьондза, — говорить, — на кого швед піде, чи на нас. А ксьондз відповідав: "Не на вас".
Більше нічого не знає.
— Кочубей намовив мене говорити про Заленського при царських міністрах з іншими околичностями, Кочубей — генеральний суддя, стольник його величества, пан великих маєтків, як йому, бідному й малозначному сотникові, не послухати такої особи?
— Сволоч: — кидає сотникові в лице Головкін, а звертаючися до піддячого, приказує: — Тую каналію питати ще раз окремо з пристрастієм.
Кованька відводять. До салі входить вихрест Петро Яценко. Безнастанно кланяється, аж присідає, голова в нього трясеться, повіки кліпають, борода дрижить. Він Кочубея не знав. Був у нього тільки один разочок, і то через попа Святайла, і йому було доручено переказати дещицю протопопові, духовникові його величества в Москві. Більше нічого не знає, був тільки передатчиком слів його милості Василя Леонтійовича. Гадав, що обов'язком кождого вірного підданця його милості государя є не затаювати нічого, що може вийти йому на втрату.
Кочубеєві писарі зізнають, що вони тільки чисто й вірно переписували те, що їм давав їх пан і повелитель Василь Леонтійович Кочубей.
І їх вивели з салі. За ними пішли по приказу Головкіна також піддячий і царські писарі.
В салі остався тільки канцлер Головкін і його службовий товариш віце-канцлер Шафіров. Зі стіни дивиться на червоне сукно, на хрест між ярими свічками і на своїх високих урядовців цар Петро. Дивиться грізно, наче приказує: "Добре їх до рук прибрать! Дошкульно питать, з пристрастієм! Сволоч така! Дрянь черкаская. Інтригами бентежать царя!"
Канцлер і його товариш царську волю навіть з портрету вміють читати. В них тільки й гадки, щоб не зробити щось незгідного з бажаннями царськими. Знають, яка кара за це. Досвідчили царської дубинки. Кості тріщать, як доторкається до тіла. Цар б'є, аж з каптанів, суто золотом нашиваних, шматки, як з курки пір'я, летять. Меншикову раз цар голубу андреївську ленту порвав. Ордени повисипалися на землю. Мало не вбив.
Головкін Меншикова не любить. Завидує йому навіть такої царської ласки. Хоч би й бив, щоб тільки біля себе тримав.
— Не знаю я, — звертається Головкін до Шафірова, — як отеє князь Олександер Данилич побої його величества так славно видержує. Дряхлий такий, хрупкий, маленький. Казав би ти: вдар, і розлетиться, а витримує якось.
— Привик, — відповідає Шафіров, — до всього чоловік привикає. Малий Олександер Данилич, та сильної комплекції. Залізний чоловік.
— А лоб у нього із бронзи.
— Цитьте! — і оба насторожили слухи. Підходять до відчиненого вікна. "А-а! А-а! А-а!" Рахують.
— З пристрастієм Іскру питають, — каже вдоволений Головкін.
— Добре б'ють. Та й кричить як!
— Не привик. Черкаські старшини не привикли до кнутів.
— Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони, як барони, безпечно собі походжають.
— Сволоч!
"А-а! А-а! А-а! Сусе Христе, Мати Божа! Ой!"
— З пристрастієм... — повторяє, затираючи руки, Головкін.