— У норців цікаве гніздо. Підводний фундамент із товстих очеретин, саме ж гніздо вистелене листям, різними корінцями. Залишаючи гніздо, норець накриває яйця зеленими водоростями, які, розкладаючись, виділяють тепло і обігрівають їх.
— Справжній інкубатор,— здивувався Петько.— І надовго норець залишає гніздо?
— Поки наїсться. А знаєш, які пташенята в норців? Невеличкі, як і в лисок, тільки жовтувато-сірі з темними смугами від голови вздовж усього тіла.
Під ногами стало зовсім сухо. Очерет поступився місцем осоці й рогозу.
— Знаю тут озерце, де крижні живуть.
— Ходім!
Рослинність ставала все нижчою.
— Куди ж ти дивишся? Мало на гніздо не наступив. Добре, що пусте,— несподівано обурився Вітя.
Справді, біля Петькових ніг лежало качине гніздо.
— Глянь, скільки пуху! Ним качка вкриває яйця, коли йде кудись.
Петько з повагою дививсь на друга: справжній орнітолог! От поталанило, що зустрілися з ним. Згадав, як вони тоді познайомилися, і засміявся.
— Не віриш? — примружився Вітя.— Та я таких гнізд, знаєш, скільки бачив? А одного разу тиждень спостерігав, як качка виводить пташенят. Доповідь навіть писав про це. Сидить і скубе з себе пух, складає його валиком по бортику гнізда. Перші яйця відкладає в незакінчене гніздо, немовби не знає, скільки їх знесе, та під кінець кладки пуху на всіх вистачає. Темного під колір рослинності. Для маскування.
— Вірю, вірю,— заспокоїв друга Петько,— пригадалося, як ми з тобою познайомилися!
— Знайшов про що згадувати,— почервонів Вітя,— в житті всяке буває. Ходімо швидше!
Стали траплятися невеличкі озерця. В кожному з них, порослому осокою, плавала зграйка чирят-тріскунців. Одні з них пірнали під воду, витягуючи водорості, інші смикали насіння, а одне ніяк не могло впіймати водомірку, яка втікала від нього з-під самого дзьоба. Чиря вже втомилося гасати за невловимою комахою, та здатися не хотіло і продовжувало полювання. Хлопці обережно, щоб не налякати пташенят, подалися далі.
— Цікаві птахи, так бережуть своє гніздо, що не сходять з нього і під час небезпеки. Через те багато їх гине в косовицю. Чирки-тріскунці — цінні птахи, та в нас майже не селяться: мало заплавних луків.
Несподівано щось тихенько свиснуло.
— Галагаз. Не бачиш? На горбочку сидить! Самицю попереджує про небезпеку.
Занепокоєний птах піднявся в повітря, і Петько побачив велику красиву чорноголову качку з чисто-білим низом. Качка закружляла над хлопцями, тільки крила посвистували.
— І не боїться! — здивувався Петько,— А якби в нас рушниці?
— Гніздо близько.
І справді, неподалік з нірки виглядала качина голова з червоним наростом на дзьобі. Птаха хутко вискочила із схованки й полетіла. Вітя витяг з нірки клубочок ніжного пуху.
— Галагаз відкладає від дев'яти до дванадцяти яєць і вкриває їх ось таким пухом.
— А чого самиця сиділа в гнізді, адже пташенята, видно, давно вивелися?
— Линяти їм пора, ось і шукають місце, де можнії, від хижаків сховатися. А тепер, напевно, подадуться в плавні.
Немов не погоджуючись з Вітею, галагази сіли в очерет неподалік від свого гнізда.
КРІЗЬ БОЛОТЯНІ ДЖУНГЛІ
Гніздо сірої чаплі. Корисні хижаки. Як реве бугай. За що винищували білих чапель
Чи буває щось загадковіше, аніж очеретг :і плавні? Двометрові стовбури щільно туляться один до одного, при найменшому порухові вітру шерхотять листям, а вгорі шумлять. Ось-ось з цих зелено-коричневих джунглів вирине якась казкова істота й спитає могутнім голосом: "Що ви тут робите?"
І здіймуться такі хвилі, що не встоїть перед ними навіть міцний човен.
Іра аж стрепенулась від таких думок. Ну й приверзеться!
Човен повільно продирався крізь плетиво водяних рослин. Дорослі одпихалися веслами, як баграми. Стебла очерету теж попереплутувались. Невдовзі човен зупинився.
Іван Васильович зітхнув, ступив за борт і провалився в болото. Узяв ланцюг, яким припинали човен, і, як бурлака, потягнув його далі.
Володимир Іванович і собі хотів скочити у воду, та Іван Васильович зупинив його.
— Ще трохи — і ми на місці.
Нарешті Іван Васильович заліз у човен, перевдягнувся в сухе і розсунув перед човном очерет. Всі побачили на купині велике гніздо. Зроблене з паліччя та очерету, воно нагадувало перекинутий конус.
— Ось іще одне! — зраділа Іра.— І ген!
— Колонія сірих чапель,— пояснив Іван Васильович.
— А де ж самі птахи? — поцікавився Славко.
— Після вильоту пташенят вони збиваються у зграї і перекочовують ближче до берега, туди, де багато поживи — комах та їхніх личинок, дрібної риби, раків, жаб, ящірок, гадюк, гризунів.
Мандрівники повилазили з човна й добралися до одного з гнізд. Воно здалося хитким та ненадійним, просвічувалося з усіх боків. Славко не втерпів і попробував на міцність рукою: не розвалилося!
Іван Васильович засміявся.
— Даремно стараєшся, споруда ця складена досить міцно. До речі, за будівельника в сірих чапель самиця, самець лише постачає матеріал. Батьки дбайливо охороняють дітей. Коли хтось нападе на гніздо з пташенятами, вони здіймають страшенний галас. На допомогу злітається вся колонія.
— А хто полює на них? — запитала Іра.
— Цс-с... Швидше камеру: біля крайнього гнізда сидить їхній найлютіший ворог — болотяний лунь.
Птах не став чекати, поки його знімуть на плівку, змахнув довгими крилами й здійнявся над колонією. Хижак, напевне, не бачив людей. Покружлявши над гніздами, переконався, що вони порожні, і подався геть.
— Лунь шкодить дрібноті, руйнує гнізда чапель, чайок, качок,— пояснив Іван Васильович.— Ловить також дрібних звірків, у тому числі й гризунів. У нашій місцевості цих птахів небагато, тому їх відстрілювати не варто, вони, як і вовки на півночі, нападають в основному на слабших або хворих тварин.
— Не варто відстрілювати? — обурилася Іра.— А те, що вони на дрібних та водоплавних пташок полюють, пташенят крадуть? А скільки лиха вони завдають зайцям, білкам, козенятам?
— І все ж, Іро, пернаті хижаки користі приносять значно більше, ніж шкоди,— продовжував Іван Васильович.— Так, в одному із заповідників підрахували: хижі птахи впродовж року знищили понад сто тисяч мишовидних гризунів, серед них найбільше полівок, кожна з яких з'їдає за рік близько кілограма зерна. Виходить, що хижаки зберегли за літо понад сто тонн хліба!