Іри не було видно у височезному очереті. Петько йшов на її голос, обережно ступаючи по жорсткій осоці. Хлопець знав, що об таку траву можна порізатися. Так і сталося:, змахнув для рівноваги рукою, і мізинець немов ужалило. Кров! Картаючи себе за необережність, Петько дістав носовик, забинтував пальця, підніс його над головою, щоб швидше спинити кров, і закляк на місці: на нього впритул дивилися чиїсь насторожені очі. Відчув, як ззаду, хтось міцно взяв його за лікті.
— Тихо, бо втопимо! — почувся голос.— А ви, хлопці, ловіть баришню!
Ось де знадобилися прийоми самозахисту, які вони з Славком відпрацьовували ще минулого року! Як тільки нападник послабив руки, Петько рвучко присів і перекинув його через себе. Нападник тільки зойкнув. Лежав у воді, розпластавши руки й ноги. Петько злякався й перевернув його. Кремезний хлоп'як відкрив очі й застогнав. Петько швиденько зняв з себе пасок і зв'язав нападникові руки. Прихватив і одну ногу, щоб той не міг рухатися.
— Відпусти! Що ти надумав? — став проситися хлопець.
Петько мовчки увіткнув йому в рот панаму. Тепер не покличе друзів на допомогу!
— Де ти? — знову почувся далекий Ірин голос.
"Хлопці ще не знайшли її",— здогадався Петько. Пішов на голос, обережно ступаючи по воді, щоб, бува, не потрапити в засідку. Тихо в плавнях, тільки очерет шумить над головою. Петько хотів гукнути дівчину, та неподалік почулося якесь вовтузіння, а трохи згодом і виляски.
— Чого дряпаєшся? — пролунало.
Петько побачив трьох хлопців, що з усіх боків насідали на Іру. — Егей,— гукнув, засукуючи рукава.— Хто перший? Буде те, що
й отаману вашому, ідіть краще розв'яжіть його, бо ще втопиться або п'явки з'їдять!
— Не з'їдять,-— похмуро зауважив рудий,— а вам зараз покажемо, як по гніздах шастать!
— По яких гніздах? — здивувався Петько.— Ми кінофільм знімаємо про звірів та птахів! І тут хочемо камеру встановити!
Петько сам розв'язав Вітю Бойка.
— Свій свого не впізнав,— засміявся рудий, якого звали Робертом.
— Це ж треба — отак помилитися. А ми тут щоліта живемо, спостерігаємо за птахами й охороняємо плавні від браконьєрів. Отут поруч — наш табір.
Вітя розім'яв затерплі руки й простяг Петькові правицю.
— Миримося?
— Миримось! — міцно потиснув руку Петько.
До табору юних натуралістів прибули разом. Біля лиману було наметове містечко, до берега тулилася шаланда, кілька невеличких човнів. Назустріч вийшов стрункий загорілий чоловік.
— Іване Васильовичу,— випередив усіх Вітя,— а до нас гості. Вони фільм знімають!
— Уже й фільм! Широкоекранний?
— Любительський,— скромно кинув Петько.— Ви нам дозволите знімати поблизу вашого табору, адже тут можна й колпицю, і скопу, й орлана надибати?
— Гостинно просимо! — усміхнувся Іван Васильович.— І допоможемо, чим тільки зможемо.
Лиман простягся вздовж моря. Прісною водою його живили невеличка річка й численні джерела. Від моря він відокремлювався вузьким піщано-черепашковим пересипом, який місцями розмивався, того вода в лимані була солонувата. Там. де річка впадала в лиман, стояли болота. В заростях очерету, осоки, рогозу водилося багато птахів. їм подобалися плеса й заводі, яких тут було чимало.
Треба було довго продиратися крізь очеретяні джунглі, не раз провалюватися в ковбані, щоб надибати тихе-тихе дзеркало озерця. Обережно підкравшись до зеленої стіни, можна побачити качку чи лисуху, а то й рідкісного зараз бугая чи навіть білу чаплю. Тільки будь спостережливим!
Найцікавішими та найуспішнішими були вилазки разом із Вітьком Бойком, який знав плавні як свої п'ять пальців. Петько одразу відчув повагу й довіру до нового товариша, ні на крок не відходив од нього.
Ось і сьогодні друзі зібралися розвідати, де живуть лиски. Місце для спостереження обрали в заростях біля озера. Невеликі птахи з білою лисиною на голові пірнали в пошуках їжі.
— Рибою живляться? — запитав тихо Петько.
— І рибою, і водоростями, насінням осоки, подекуди черепашками. А он, глянь, і пташенята.— Вітя показав у бік невеличкої протоки, облямованої густою осокою.
Малята лисок були дуже гарні — маленькі темні пухнасті грудочки з червонуватими голівками снували між лататтям, мов ковзались по дзеркальній поверхні.
— Малі, а дивись, як плавають і пірнають! — захоплено прошепотів Вітя.— Це — другий виводок, а перший буває на початку квітня. В серпні лиски збираються в зграї і виходять у відкритий лиман. І тільки сильні осінні вітри заганяють їх назад у комиші.
Зненацька лиски голосно закричали, попереджаючи когось про небезпеку. Матері швидко відвели пташенят у зарості, а решта птахів збилася у гурт.
— Чого вони? — здивувався Петько. Вітя торкнув друга за лікоть.
— Орлан-білохвіст!
Хижак каменем падав на беззахисних птахів. Петько вже уявив, як той пазурами вихопить одну з лисух і переможно підніметься вгору. Не долетівши до води півметра, нападник круто став набирати висоту.
— Боїться!
Та орлан не збирався легко здавати позиції. Він впав удруге, але вже на край зграї. Лиски збилися в грудку — атака знову закінчилася нічим. А коли орлан зайшов утретє, Вітя не витримав і вискочив із засідки.
— Киш! Киш! — відігнав хижака.
Орлан покружляв над заводдю й подався в бік лиману. І тільки після цього розпався пташиний гурт. Розмахуючи крилами, лиски майже бігли по воді, щоб швидше дістатися рятівних заростей.
— Тепер можна й на гнізда глянути,— нахилився над одним із них Вітя.— Хоч І не великі лиски майстри, а як міцно вони будують його з очерету, ще й прикріплюють до стебел. А це ось східці, якими лисуха з гнізда у воду спускається.
— По скільки яєць лиски відкладають? — запитав з інтересом Петько.
— Та коли як. Одного разу я бачив п'ятеро, а колись знайшли гніздо, а в ньому було аж чотирнадцятеро!
Йшли мовчки, прислухаючись до шелесту сухих стебел та голосів господарів плавнів. Невдовзі знову натрапили на невеличке озерце.
— Норці! — помітив Петько.
Птахи сторожко повернули в їхній бік красиві довгошиї голови з бакенбардами і двома пучками пір'їн. Хлопці завмерли на місці, і птахи заспокоїлися: час од часу пірнали й довго не з'являлися. Іноді норцеві не вдавалося ковтнути рибину під водою, і тоді він закидав голову назад і проштовхував здобич повільними рухами шиї.