А н н а П е т р і в н а. Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина? (Сіда на колоді).
А н н у ш к а. Не знаю, што воно білб. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась..,
А н н а П е т р і в н а. Тут и девки гуляют?
А н н у ш к а. Да, девушки з кавалерами, з вечора натірально.
А н н а П е т р і в н а. Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?
А н н у ш к а. Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.
А н н а П е т р і в н а. А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там...
А н н у ш к а (обходячи, набік). Сторожи! Вона тут рандєвою заніматиметься, а ти на часах стой... Ех, життьо! (Іде далі).
А н н а П е т р і в н а. Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколькс их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в зтой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.
П а р у б к и і д і в ч а т а (стиха співають).
Ой місяцю, місяченьку, зайди за комору:
Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю!
Ой місяцю, місяченьку, і ти, зоре ясна.
Та світи там по подвір'ю, де дівчина красна!
А н н а П е т р і в н а. Поют? Где зто? (Встає і прислухає).
Д і в ч а т а. Гляньте, чи не пані йде?
П а р у б к и. Мабуть. Рушаймо!
Розходяться парами, обнявшись, співаючи.
Ой зацвіла маківочка, зачала бриніти;
Іде козак від дівчини, — починає дніти!
А н н а П е т р і в н а. Песни, объятия, свобода наслаждений... Ах, как зто вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, — кровь даже бросилась в лицо... До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной... Что ато? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?
А н н у ш к а (вернувшись). Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо — может, і воні.
А н н а П е т р і в н а. Пойдем навстречу.
Ідуть направо.
В И Х І Д V
Катря і Пашка.
П а ш к а. Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!
К а т р я. Ох мені лихо, чого?
П а ш к а. Та так абичого... більш розсердився, що тебе не було.
К а т р я. Що мені в світі робити? І Дмитра шкода, і не знаю, що йому й казати!
П а ш к а. Хіба з Дмитром у тебе що вийшло?
К а т р я. Боронь боже! Тільки він за мною душі не чує, а мене... в черниці тягне.
П а ш к а. Та що це з тобою сталося?
К а т р я. Хто його зна: чи мені наврочено, чи у мій слід хто вступив? Все одно та одно на думці... не дає мені ні робити, ні спати!
П а ш к а. Що ж то, Катрусю?
К а т р я. Так... нічого... нудьга тільки... Тут нема нікого на вулиці, не приходив ніхто?
П а ш к а. Про кого ти питаєш? (Дивиться їй пильно у вічі).
К а т р я (похнюпилась). Так собі... про всіх, що були.
П а ш к а. Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?
К а т р я. Що ти? Що ти? І не говори мені про це!
П а ш к а. Чому ні? Хіба гріх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запродані ще нікому! Та й, правду кажучи, хіба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!
К а т р я. Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!
П а ш к а. Я? Чим?
К а т р я. Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничів: прочувало серце погибель мою... А ти таки пристала та й пристала.
П а ш к а. Ну?
К а т р я. Я ж і послухалась, пішла... та од тієї ночі сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собі пташкою вільною, — співала, щебетала, сміялася; на всіх мені весело було дивитися, світом божим радіти; а теперечки потемрів світ мені, якась гадина вп'ялась в моє серце, сушить його, п'є кров мою! Навіть матері в очі важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, — а у мене в серці — тільки ворог мій, а у мене в думках — одно та одно: тільки б його побачити, тільки б його послухати... Як же ти не загубила мене, як не загубила?
П а ш к а. Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, — то було б горе... Таке горе!.. Ох, і не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душі не чує. Може, ні, скажеш?
К а т р я. По чому ти знаєш, по чому?
П а ш к а. Шила в мішку не втаїш. Хіба ти сама не бачиш? Та й по очіх пізнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду міниться!
К а т р я. Ні, як йому любити мене, коли я нерівня? Він добрий, шанує нас, помагає... а мені тим ще гірше завдає жалю. То було поки не ходив він до матері, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зі мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цілком моє серце...
П а ш к а. Чудна ти якась: другі ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.
К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна!
П а ш к а. Вільному воля: і собі пригадувати муки, і коханому серце в'ялити.
К а т р я. Що ж би ти зробила? Що?
П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землі під собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цілувала б його — до загину, до пропаду...
К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такі речі? Подумай тільки, де сумління твоє!
П а ш к а. Ет!
К а т р я. А мати? А батько? А люде?
П а ш к а. Що мені до батька, до матері, як оддала я своє серце дружині, а вони стоять на дорозі! А люде?.. Ні, не така я! Не двічі жити, а раз!.. Ух, натішилася б вільною волею, а там... а там, хоч і поневірятися вік цілий, — принаймні знала б хоч за що?!
К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може... не знаю... А як же б ти наплювала на матір, що й душі у тобі не чує? Як би ти приспала в своїм сумлінні її сльози? Ох, і подумати страшно!
П а ш к а. Не ронив ніхто по мені сліз, не зазнала я ласки, то й не зумію сказати, чи тяжко йти проти них, чи ні? А от як картають та волю над тобою показують, — то я добре знаю!
К а т р я. Та ти слухай, яка мені скрута: мати ледве одужали, слабі, безпомошні; тільки й думки у них, щоб мене швидче заміж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала... а тепер мені його тільки жалко... я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а мені немов хто за муром гомонить і не про мене. Я й ходжу, і роблю, та мов не своїми руками: усе мені здається, що я уже — не я, що я і не дома, а десь в іншому хорошому місці; тепло там, гарко, люб'язно — тільки от через річку перебрести... хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкаві речі шепоче, — і такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу... Я, певно, швидко умру!