Останні орли

Старицький Михайло

Минуло сто років відтоді, як Богдан Хмель приєднав разом з іншими землями й Київ до Російської держави. Не одна буря й напасть прокотилися над сивою головою матері городів руських за це століття: не раз її грабували, палили, руйнували і поляки, і татари в шаленій боротьбі за цей ласий шматок; довго боролася й Москва з сусідами, щоб удержати в своїх руках цю дорогу святиню, й змушена була навіть поступитися Польщі Правобережною Україною, віддати до рук мучителям своїх кревних єдиновірців, аби тільки викупити Київ навіки. Тепер уже йому не було чого потерпати за своє існування, — захищений од зовнішніх ворогів, під опікою російських царів, він почав швидко розквітати й розвиватися; з пожарищ і руїн знов зводились великі київські святині — Лавра, яка згоріла майже дощенту у двадцяті роки вісімнадцятого століття, відродилася знову з попелу, завдяки щедрим пожертвам монархів і монархинь, починаючи з Петра I, а особливо завдяки щедротам Єлизавети Петрівни. Малоросійські гетьмани, запорожці, а також магнати великої й малої Росії, та й увесь православний люд, приносили щедрою рукою благостиню на побудову й прикрашення храмів у Печерську. Споруджено було мурований славетний храм Успіння пресвятої богородиці, велику соборну церкву, що існує й нині; її заснували ще 1073 року преподобні Антоній і Феодосій Печорські, а потім вона була вщент зруйнована татарами в 1240 році; і аж після двохсотлітнього запустіння її відбудував князь Симеон Олелькович; і нині, після численних розорень мечем і вогнем, вознеслася вона з 1729 року сімома позолоченими банями до неба, прикрасилась чудовим живописом, возсіяла внутрішньою ліпотою. Незабаром, по закінченні храму, споруджена була 1745 року, на подив усьому світові, й велика дзвіниця, яка сягнула хрестом своїм хмар у небі й навіяла своєю надзвичайною величчю багато легенд. Праворуч і ліворуч од великої церкви уздовж просторого лаврського двору виросли одноповерхові муровані будівлі келій і простяглись густі алеї черемхи, лип і безу; весь двір оточив високий мур, а в середині його з'явилося багато менших церков — святих апостолів Петра й Павла, святого Михайла, першого митрополита київського, святого Сергія, радонезького чудотворця, живоначальної тройці, святого Миколая та інші, а головний вхід прикрасився чудовою брамою.

По Святій горі серед виплеканих, пишних садів повитикалися зелені покрівлі кам'яниць; вся гора заблискотіла, немов зорями, золотими банями й святими хрестами, а велетень дзвіниця стала сторожем над усіма святинями й з вершини гори, з захмарної височини оглядає донині на півсотні верст околиці, що лежать біля її підніжжя...

Сповнилося пророцтво преподобного літописця: "Чи бачите гори сії, яко на сих горах возсіяє благодать божа, і град великий має бути, і церков багато має бути споруджено".

Так, Київ уже виблискував красою, й щасливі мешканці його тішилися під захистом святині й охороною єдиновірної держави спокоєм і безпекою; але поруч з Києвом, всього тільки за сімдесят верст, за польським кордоном знемагав і падав у боротьбі з ляхами й ксьондзами рідний, православний народі В одірваній від своїх братів і славного Запорожжя Правобережній Україні почалося хиже, розбишацьке хазяйнування ненависників, винищувачів руського племені. Мов шуліки, мов гайвороння, налетіли звідусіль на безталанну, осиротілу Україну уніати, ксьондзи й пани; знову з'явилася на Україні страшна, кривава примара унії й почалася дика розправа...

Позбавлена єпископів і вищого духівництва, віддана в руки лише темних, безправних селян і майже таких самих сільських попів, бідолашна руська церква судорожно билася з латинськими катами й страшними панськими командами, що налетіли на неї. Мов підстрелена ластівка, тріпотіла вона й рвалася до рідного гнізда; та кордон польський відокремлював її від кревної святині... Тільки здалеку виблискував перед нею високо в блакитному небі золотий хрест лаврської дзвіниці. Близький, але недосяжний, він усе-таки пробуджував у серцях нещасних мучеників і віру, й надію, — і не вгасала вона багато й багато років!

З'явилися по всій Україні шибениці, вогнища, криваві палі, запалали православні церкви, стогоном і голосінням сповнилася рідна земля, та чим дужче шаленіли гнобителі, тим з більшою одвагою й самовідданою любов'ю боронив бідолашний люд свій убогий, принижений храм! Півстоліття тривала нерівна, згубна боротьба, — нарешті переповнилося гнівом і.одчаєм серце народу, і спалахнуло востаннє козацьке серце!

Мов ріка крізь прорвану греблю, ринули запорожці з Січі, зняли в народі страшні хвилі повстання й затопили кривавою повіддю всю Правобережну Україну. Кров'ю ворогів і своєю страдницькою кров'ю залили вони землю, але відстояли рідну церкву од злохижих ворогів і принесли свій хрест до київських святинь! Мир вашим тіням, темні, невідомі світові страдники; не дочекалися ви за життя пишних тріумфів, діставши в нагороду за подвиг терновий вінок, не залишили й імен своїх на скрижалях історії, але, як говорить єпископ Гервасій, "нелюдськими за віру стражданнями й терпінням перед усім християнським світом слави зажили, яку не зітруть віки, і з мучеництва вашого діло славне потече повістями, історіями у всі прийдешні віки".

Стояла рання, тепла весна... Яскраве сонце променилось і виблискувало на позолочених банях і хрестах печорських церков, обливало м'яким світлом сріблисті хвилі квітучих садів і лягало теплими тонами на уступах гір, що збігали до широко розлитого безбережною синявою Дніпра... В глибині небесної блакиті поволі пливли й танули прозоро-білі хмаринки. В повітрі повівало ніжними пахощами молодої зелені й меду... З садів линули співи солов'їв, а десь високо бриніла сріблиста трель жайворонка... Все було сповнене ніжними пестощами першої весни.

На широкому лаврському подвір'ї, викладеному кам'яними плитами, ряботіли мальовничими гуртками прочани: одні мовчки стояли, поскидавши шапки, коло паперті головного храму, інші сиділи навкруги пречудової дзвіниці, треті, посхилявшись на паркани, що відгороджували цілі алеї квітучої черемхи від церковного подвір'я, тихо розмовляли, а деякі просто, розсипавшись по схилу за кам'яним муром, лежали хто як хотів, підкріплюючи свої сили убогим сніданком і милуючись з височини сизою безмежною далиною лісів і широким плесом батька Дніпра, що розлився коло підніжжя гір; тільки в час благовісту вставали з своїх місць чисто всі прочани, побожно хрестилися й потім знову починали проміж себе тиху розмову; на подвір'ї стояв стриманий гомін, як ото бджоли гудуть, повилітавши навесні з вулика...